Я зітхнула, взяла об‘яву і прочитала. Герцог пропонував десять тисяч марок за доказ існування легендарного міста Тагота. Я відсунула аркуш паперу назад до нього.

-- Яйця Керфа, Хольгрене. Старий хрін -- божевільний, -- сказала я. – Розумієш, саме тому його називають шаленим Герцогом. До того ж Тагот – міф. Якщо він колись і існував, то зараз там тільки руїни й пил.

-- Але… -- почав Хольгрен.

-- Ніяких але. Слухай, навіть якщо ми знайдемо його, ти не отримаєш від старого козла бодай зламаної копійки, не кажучи вже про десять тисяч марок. Сядь, заткнися і пий. Або вали звідси. Я зайнята, тринькаю свої здобуті нечесним шляхом грошенята.

Мій партнер відкинувся на п‘ятках і підняв руки з тонкими пальцями в жесті, який здавався йому примирливим, а мене дратував без міри.

-- Згоден, Герцог швидше за все ніколи не заплатить, але це не означає, що нам не варто глянути. – Він кивнув барменші й сів за мій столик.

-- Сьогодні я не буду розмовляти про справи, Хольгрене. Не буду. В мене зовсім протилежні плани.

Він фиркнув, взяв неглибокий глиняний кубок з рук барменші й заплатив їй. У Тамбора подавали тільки одну марку вина – шмурдяк.

-- Ти ніколи не припиняєш думати про справи, жінко. Ти не вмієш розслаблятися. Ти відучила себе відпочивати. -- Він зробив ковток, скривився і відсунув кубок на край стола.

-- Класичний випадок, коли тобі краще помовчати, Хольгрене.

-- Може й так. Але пошуки Тагота для мене не робота. Це особисте.

Він глянув на мене отими своїми соколиними карими очима. Я знала цей погляд. Він збирався намовити мене зробити щось, чого я не хотіла робити.

-- Ми повинні знайти це місто, -- сказав він. – І ми повинні знайти його раніше від інших.

-- В чому справа? Очевидно, що не в грошах.

Хольгрен похитав головою.

-- Давай поговоримо в іншому місці.

Я поклала кілька мідяків і пішла за ним на вулицю. Ось тобі й спокійний вечір.

Він вирушив довгим звивистим маршрутом до річки Оз, ухиляючись від возів, карет і смердючого вмісту нічних горщиків, що, не дивлячись на сувору заборону, лився з вікон. Я йшла поряд з ним, трішки прискоривши крок, щоб не відставати від його широкої ходи. Я питала себе, що могло зацікавити його в цій дурній затії. Мушу признати мене мучила цікавість. Хоча ми знайомі з Хольгреном пару-трійку років, я майже нічого не знала про його особисте життя. Він був замкнутим, навіть самітником. Маги – вони такі, і Хольгрен не був винятком.

Ми звернули з вузької кривої Алеї Гробарів у ще вужчий провулок між двома вибіленими будинками, що немов моряки у відпустці, п‘яно спиралися один на одного. В кінці провулка ми спустилися потрісканими, оброслими мохом сходами до ріки.