-- Та годі. Хольгрен Безсмертний? Щось мені це не подобається.

-- А мені подобається. Краще ніж Хольгрен Вічний Страдник.

-- Думаєш, Герцог полює за цим? За безсмертям?

Він кивнув.

- Він боїться смерті… о, звісно, що не смерті інших. Але якщо глянути на його мотивацію, майже кожне божевілля, яке йому приписують, має свою внутрішню логіку. Купання в крові ненароджених. Винагороди у Виборгу за знищення ворон і сов, провісників смерті. Заборона похоронних процесій в радіусі півтора кілометра від його палацу. Усунення з палацу портретів і статуй мертвих предків. Купівля…

-- Я розумію, куди ти хилиш, -- перебила я його. – Чому ти гадаєш, що пошуки Тагота чимось відрізняються від його інших шалених, марних спроб уникнути неминучого?

-- Ця пропозиція надто примітна, надто публічна, щоб бути простою забаганкою.

-- Хольгрене, повинен бути якийсь інший спосіб вилізти з твого боргу… якийсь певніший спосіб.

Я хотіла сказати, якийсь спосіб, що може дійсно спрацювати.

-- Гадаєш, якби був інший спосіб, я б його досі не випробував? Щось направило його сліди у Тагот. Хоча я не знаю, що це було, мені достатньо знати, що він хоче його знайти. – Хольгрен стиснув мої руки в своїх. – Я хочу і потребую твоєї допомоги, Амро. Я бачив, як ти прослизала і вибиралася з місць під такою доброю охороною, що навіть миша не проскочить непоміченою. Спостерігав, як ти знаходила цінності так старанно заховані, що я не виявив би їх навіть використовуючи Мистецтво. Твоє вміння буде неоціненним. Але якщо ти вирішиш не допомагати мені, я піду сам.

-- Лестощі, Хольгрене? Видно, ти в розпачі. – Я забрала руки й пішла геть від нього.

-- Це не лестощі, це правда. Пам‘ятаєш як ти пробралася у винний підвал Лорда Морно і вкрала цілий ящик Гол-Шена врожаю тридцять сьомого року? Він так точно пам‘ятає.

-- Як собаці муху з‘їсти. Біля дверей навіть не було озброєної охорони. А тепер помовч і дай мені подумати.

Я не стримала посмішки. Кожного свята літнього сонцестояння я посилала Монро порожню пляшку. За ці роки нагорода за винного чи винних зросла до п‘ятсот марок.

Я споглядала на мутну, брудну Оз, що плавно текла до моря. Це був ідіотизм, але як я могла відмовити Хольгрену? Він був моїм другом і партнером; як я могла принаймні не спробувати допомогти йому?

-- Я не сказала, що не піду, -- нарешті промовила я. – Я просто сказала, що це не має сенсу. З чого почнемо?

Хольгрен почав спочатку. Він визначив певні тексти, що стануть нам у пригоді, і я здобула їх; тексти Боска, записки Мумтаза Ель Ратхі з експедиції на захід, копію спогадів з кампанії генерала Велькаара і багато інших. Мапи, історії, легенди, звіти мандрівників по заходу, книги з теорії магії, древні військові трактати – в його забаганках було важко знайти якусь логіку. Всі вони були рідкісними, жахливо дорогими, і загалом їх було важко дістати в свої руки. Майже місяць я витратила на розшуки, покупку чи крадіжку того, що він вважав за потрібне. Один особливий сувій, написаний мовою малюнків, якої я ніколи раніше не зустрічала, описував життя Богів-Близнюків у всіх подробицях.