Оз текла через місто великими петлями. Деякі ділянки були красивими, оздобленими кам‘яними доріжками й древніми деревами, гілки яких схилялися до води. Інші частини впиралися в задні стіни чинбарень, склепів та злиденних осель. Відрізок позад Алеї Гробарів аж ніяк не нагадував парк, і я вдавала, що не бачу безформних, промоклих грудок, що пропливали повз нас, які могли бути сміттям, або чимось гіршим.

-- Ти запрошуєш мене в найприємніші місця, Хольгрене, -- Я підняла камінець і кинула його у воду. – Може врешті скажеш в чому справа?

-- Мені важко про це говорити, Амро. Я про це нікому не розповідав.

-- Для мене це честь.

-- Ти мусиш завжди все ускладнювати?

Я прикусила язика. Він мав рацію.

-- Пробач. Продовжуй.

-- Коли я був малим, то вчився Мистецтву в магістра Івуста. Десять років я горбатився у нього в учнях. По закону, після семи років я повинен був стати підмайстром. Я володів умінням і контролем. Але провалив нездійсненне завдання, яке він мені дав, і мене з ганьбою прогнали. Він був жорстоким магістром, схильним бити й морити голодом своїх учнів, але це не виправдовує того, що я зробив, щоб помститися.

-- Через свою юнацьку пиху і лють, я уклав умову з темними силами й, скориставшись Мистецтвом, вбив Івуста. Це було давно, і я вже не той хлопчисько, який це вчинив. Однак, з того парубка виріс цей чоловік, і за свій гріх згідно з укладеною умовою, після смерті я втрачу свою душу.

Якусь мить я просто стояла. Не знала, що сказати чи зробити. Я поклала руку йому на плече, проте він скинув її.

Думаю, я мала бути шокованою. Я й гадки не мала, що він здатен на таку жорстокість, чи на таку тупість. От тільки, в моєму дитинстві були часи, коли я була готова продати душу, щоб назавжди позбутися батька. Час проведений в гноївці під будинком, щоб сховатися від п‘яних побоїв чи ще чогось гіршого, час, коли я вислуховувала, як замість мене страждала мама.

Єдина різниця між мною і Хольгреном полягала в тому, що він мав чарівну силу, щоб виконати своє бажання. Я скористалася ножем для чищення риби. Були речі, яких Хольгрен також не знав про мене.

-- Скажи щось, -- обізвався він.

-- А до чого тут Тагот? – запитала я.

-- Що ти знаєш про легенду, яка окутує його?

-- Гадаю, те, що й всі. Древнє місто, ним правили Боги- Близнюки, брат і сестра зі здатністю жити вічно й пожирати душі. Їх знищила конкурентна сила, король-чарівник, ім‘я якого загубилося в історії.

-- Доволі близько. – Він зупинився, підняв камінець і жбурнув його у воду. – Здатність дарувати вічне життя…