Тут були і купці, і дворяни зі своїми дамами, і густо розмальовані власниці жовтих квитків2, два підпитих матроси й гурт веселих кадетів у білих кашкетах й уніформі. Хтось програвав партію в більярд у сусідній залі, а хтось розкладав на столі карти, сподіваючись отримати легкі гроші ще до початку вистави.

У найтемнішому закутку розташувалася компанія молодих людей, що могла б здатися дивною на тлі завсідників київських кубел гульби й пиятики. Відкинувшись на спинки стільців, тут сиділи дві зовсім юні панни, убрані в елегантні вечірні сукні й силуетами схожі на грецьких богинь, увінчаних квітчастими капелюшками з легкими вуальками, які затуляли верхню частину обличчя. Поряд, закинувши ногу на ногу, сидів їхній кавалер: миловидний молодик із незапаленою цигаркою в зубах, у чорному піджаку, жилетці й крислатому капелюсі, які носять хіба що на Дикому Заході.

Дівчата перешіптувалися між собою й тихенько хихотіли, час від часу кидаючи погляди на кадетів і сьорбаючи червоний лафіт3. А юнак байдуже замальовував щось у зошиті, лише зрідка зиркаючи в бік супутниць.

— Мірто, може, досить лафіту? — нарешті сказав він французькою, відкладаючи замальовки. — Тобі ж нас іще додому везти.

— Мсьє Поль, погодьтеся, я п’яна краще кермую, ніж ви тверезий.

Дівчина чарівливо всміхнулася, демонструючи великі білі зуби з прогалинкою між двома передніми. Та й сама вона була дорідна, висока й плечиста. Її пташиний ніс із горбинкою, смаглява шкіра й зібране ззаду кучеряве каштанове волосся видавали в ній грекиню. Лише сині очі, що світилися м’яким теплим вогнем, свідчили про краплю північної крові в її родовому дереві.

— Божечки, як згадаю Смірну4, — зайшлася сміхом інша, прикриваючи долонею рот і підморгуючи Полю крізь мережану вуаль.

Друга панночка була азіятка, з ляльковим, ніби зробленим із порцеляни обличчям, на голову нижча від своєї статної подруги, тож разом вони становили досить кумедну пару.

— Люба моя Амелі, ти ж знаєш, що мсьє Поль не любить згадувати Смірну, — докірливо поглянула на колежанку Мірто, і вони обидві засміялися.

— У вас жарти, як у підлітків. Може, подорослішаєте нарешті? — позіхнув юнак, погано приховуючи посмішку. Вочевидь, пригода на Егейському морі справді була весела. — І що я тут роблю? Краще було б виспатися з дороги. Чи з мамою побачитися по шести роках…

— Ти, голубчику, супроводжуєш юних леді, які не можуть вийти у світ без кавалерів, бо їх вважатимуть за повій, — зауважила азіятка Амелі.

— Цю й так усі за повію вважають, — кивнув у бік більярдної Поль.

Тієї миті вихор у пастельно-золотих тонах уже летів до їхнього столика, перетворюючись на білявку, щедро прикрашену блискучими браслетами та кольє.