— А що я вам казала! — радісно защебетала новоприбула. Її вкрите ластовинням обличчя пашіло від азарту. — Я виграла в покер аж три рублі! Три рублі! Це взагалі багато, Поль?

— Ну, так собі, — ліниво відповів юнак. — Але за лафіт заплатити зможеш.

— Пф-ф, — закотила очі білявка, гепаючись на стілець. — Чого б це я за вас платила?

Вони й не помітили, як з французької перейшли на англійську.

— Гей, хлопче! — покликала офіціанта білявка. Цього разу російською без тіні акценту. — Мені би білого рому.

— Баришня бажають чарку чи пляшку?

— А давайте пляшку! Як тут у вас кажуть? Гулять так гулять!

Нарешті лаштунки естради стали повільно розповзатися. Оркестр заграв популярну портову мелодію, і на сцену вибігли танцівниці в підстрілених спідницях і смугастих панчохах.

— Слухайте, мені так весело, зараз сама до них на сцену полізу! — знову озвалася білявка, разом вихиливши чарку рому й відстукуючи ритм підборами вишуканих бежевих черевичків.

— Тримайте цю божевільну, бо ще, бач, полізе, — кивнула головою в її бік Амелі. — Глорія не вміє розважатися без скандалу.

— А ви взагалі розважатися не вмієте. Увесь вечір витріщаєтеся на тих кадетиків, а підійти що — духу не стане?

Білявка Глорія трухнула головою, і її волосся розкуйовдилося ще більше. Стрімко підвівшись, вона вже стояла біля столу, за яким випивали вихованці кадетського корпусу, що недавно повернулися в місто після літніх вакацій5.

— От чорт, — прошепотіла грекиня Мірто. — У мене погане передчуття.

— У мене теж, — підтвердила Амелі, переводячи погляд з Глорії, яка натхненно розмахувала руками, на кадетів, що раптом заіржали, мов коні, кидаючи зацікавлені погляди на дівчат. За хвилину троє з них уже прямували просто до їхнього кутка.

На вигляд молодикам у кашкетах не було й вісімнадцяти, але голови вони задирали високо, трималися гордовито. Їхній ватажок — рудий широкоплечий юнак, що виступив наперед, — одначе, не сміявся.

— Так це ти японка? — Він став просто перед Амелі, оцінюючи її поглядом.

— Припустімо, — неохоче озвалася дівчина, майже не розтуляючи напомаджених губ.

— Мій дядько загинув на війні з Японією! — голосно заявив він, перекрикуючи музику.

— Думаєш, його вбила я? Мені було щонайбільше шість років.

Японка говорила спокійно, відкинувшись на спинку стільця та знизу вгору позираючи на хлопця, який громадою нависав над нею.