— Можеш прибирати у себе в кімнаті, — сказала мати.

— Але ж…

— Любий, ти сидиш перед вікном і цілими днями тільки те й робиш, що мрієш. Життя надто коротке.

— Та я ж…

— От і молодець.

З цими словами вона залишила Гарві у спокої. Бурмочучи собі під ніс, він роззирнувся. Охайна ж кімната! Одна-дві іграшки на підлозі, кілька шафових дверцят відчинено, стирчить трохи одягу — на вигляд усе чудово.

— Мені вже десять років, — сказав він до себе (оскільки в Гарві не було ні братів, ні сестер, він частенько говорив сам до себе). — Тобто я вже не дитятко якесь. І не мушу порядкувати тільки тому, що вона так сказала. От нудота.

Хлопчик уже не просто бурчав — він говорив на повний голос:

— Я хочу… хочу…

Він підійшов до дзеркала та спитав його:

— Чого ж я насправді хочу?

Відображення кирпатого кароокого хлопчика із солом’яним волоссям похитало головою.

— Я не знаю, чого хочу, — промовив Гарві. — Знаю лише, що помру, якщо хоч якось не розважусь. Помру! Точно помру!

Поки він говорив, загриміло вікно. Порив вітру шмагав шибку секунду-дві; хоч Гарві й думав, що зачинив вікно, та воно зненацька розчахнулося. Холодний дощ окропив Гарвіне обличчя. Замружившись, хлопчик підійшов до вікна й навпомацки зачинив його, переконавшись, що тепер шпінгалет точно на місці.

Вітер розхитав люстру, і коли Гарві обернувся, йому здалося, що гойдалася вся кімната: однієї миті світло засліплює очі, а наступної — заливає протилежну стіну. Та між цими митями воно встигало освітлювати середину кімнати — і там, струшуючи воду з капелюха, стояв незнайомець.

Вигляд прибулець мав доволі безпечний: лише на шість дюймів[1] вищий од Гарві, сухорлявий, з виразно жовтавою шкірою. Одягнений він був у шикарний костюм, на носі мав окуляри, а обличчям розпливлася широченна сяйлива усмішка.