— Це точно, — сказав Гарві.

— Знаєш, я почув, як ти зітхаєш, ще за милю[2] звідси і сказав собі: «Там хлоп’я, якому конче потрібне свято», — він глипнув на годинник. — Якщо маєш час, то гайда!

— Який ще час?

— Час на подорож, хлопче, на подорож! Юний Свік, на тебе чекає цікава пригода. Подорож… за межі цього світу.

— А як ти почув мене аж за милю звідси? — не вгавав Гарві.

— Чому тебе це турбує? Почув та й годі.

— Це якісь чари, чи що?

— Можливо.

— Ну розкажи!

Ріктус зміряв його очима.

— Гадаю, допитливість до добра тебе не доведе, — сказав він, і його усмішка зів’яла. — Не хочеш, щоб тобі допомогли, то й нехай.

Він рушив до вікна. Вітер і досі гамселив по шибці — здавалося, він хоче ввірватися в кімнату та забрати геть свого пасажира.

— Зачекай, — сказав Гарві.

— Чого це мені чекати? — озирнувся гість.

— Вибач, я більше нічого не питатиму.