— Хто ти такий? — поцікавився Гарві, міркуючи, як прослизнути повз чужинця до дверей.

— Не бійся, — відповів чоловічок. Він зняв замшеву рукавичку та жваво потиснув хлопчикові руку. — Мене звати Ріктус. А ти, якщо не помиляюся, той самий Гарві Свік?

— Так…

— На хвильку мені здалося, що я не туди залетів.

Гарві не міг відвести погляд від його вищиру: така посмішка присоромила б і акулу — два бездоганні ряди блискучих зубів.

Ріктус зняв окуляри, витяг з кишені вологого жакета хустинку й почав витирати краплі дощу. Або від нього, або від хустинки тхнуло чимось геть неароматним. Щиро кажучи, смерділо газами.

— У тебе є запитання, я ж бачу, — Ріктус підштрикнув Гарві.

— Ага.

— То питай. Мені немає чого приховувати.

— Ну, для початку, як ти сюди потрапив?

— Звісно, що через вікно.

— А як ти до нього доп’явся? Тут же високо!

— Зовсім ні, якщо вмієш літати.

— Літати?

— Авжеж. А як ще я міг дістатися сюди такої огидної брудної ночі? Чи так, чи весловим човном. Ми, куці хлопці, мусимо пильнувати, коли з неба так ллє. Один хибний крок — і ти вже пливеш, — він насмішкувато витріщився на Гарві. — А ти плаваєш?

— Іноді влітку, — відповів Гарві, бажаючи повернутися до теми польотів.

Та Ріктус перевів розмову на іншу тему.

— Такої моторошної ночі здається, що літо вже ніколи не настане, правда?