Я вимкнув світло й ліг поруч із сином.

— Ми більше не поїдемо до озера? — запитав хлопчак.

— Поїдемо. Ми тут лише на одну ніч. Чи тобі не подобається?

— Подобається, — особливої впевненості в його голосі не вчувалося. Я подумав, що якби не LEGO, йому зовсім не сподобалося б. — А це нащо? — Тео торкнувся долоньками шапочки.

«Почалося».

— Е-е… це щоб ти краще спав, — викрутився я.

— А де твоя?

Я хмикнув.

— Я вже дорослий, мені не допомагає.

— А-а…

Раптом згадав про прохання Енді Далтона — вистромив із-під ковдри руку й увімкнув один із нічників. Лампа затопила спальню ледве вловним зеленкуватим світлом.

— Тату, дивися, — Тео показав рукою на стелю. — Зірки!

Задерши голову, я вгледів, що стелю обклеєно флуоресцентними зірками, з яких склалося кілька химерних сузір’їв. У млявому світлі нічника зірки палали, наче справжні.

— Ага, бачу.

— Клас!

Ми не пролежали мовчки й хвилини, коли Тео смикнув мене за руку.

— Тату…

— Що?

— Хочу туди, де дивляться на зірки.

— До обсерваторії? — я вражено спостерігав сина.