— Що він бачить? — асистентка тицяла пальцем у головний екран.

— Це кімната, — промимрив Енді Далтон.

Тепер ми втрьох прикипіли до монітора. BrAD Pro Scanner відображала шафу, куток ліжка, частину стола, телевізор на стіні й… «От лайно! — я ледь не заверещав. Серце пораненою пташкою затріпотіло в грудях, шкіра від страху вкрилася такими пухирями, що стала схожою на шорстку та зморшкувату шию індика. — Курва! КУРВА!» Найдивніше, що першим я впізнав не шафу чи стіл, а димчасто-жовті шпалери з простим геометричним візерунком.

— Це ж спальня, — вимовила Меллорі Хардисон, — кімната, в якій він спить! Он стіл, телевізор, розкидані довкола стола деталі LEGO.

Я зазирнув до спальні крізь однобічне вікно. Тео рухався. Тримаючись рукою за матрац, повільно крокував уздовж ліжка. Я втупився поглядом у екран. Картинка змінювалася відповідно. Складалося враження, наче зображення транслювали із закріпленої на голові Теодора веб-камери.

— Що за?.. — доктор Далтон ще дужче вигнув брови. — Зміни зображення зумовлені його рухом, — він покрутив головою, ніби шукаючи підтримки в мене та Хардисон. — Це так? Це-е-е… — він торкнувся плеча асистентки: — Хей, йому це справді сниться?

— Дивіться, — не відводячи погляду від монітора, прошепотіла Меллорі, — кошик для сміття, пульт від телевізора, пуфик, — вона торкнулася пальцем екрана, показуючи на розмиті, та знайомі обриси елементів інтер’єру. — Пульт якраз у тому місці… на столі… саме там, де він лежить!

Вона мала рацію. Розташування меблів і предметів із Теодорового сну з дивовижною точністю відповідало розміщенню меблів і предметів у кімнаті.

— Що в нього з очима? Хтось бачить, що в нього з очима? — Енді Далтон совався, ледь не звиваючись у кріслі, та прихрипував від хвилювання. — Хей, ви! — він махнув рукою в мій бік. Хвиля збудження змила підкреслену чемність і добродушність. — У малого розплющені очі?

— Не видно.

Теодор стояв упівоберту до вікна між кімнатами.

— Чорт забирай, він спить чи ні? — роздратовано вигукнув Далтон.

— Він спить, докторе, — не дуже впевнено зронила Меллорі.

Поклавши руку на бильце ліжка, Теодор повернув голову. Зображення на моніторі попливло. Тепер обличчя було спрямоване до тонованого вікна, що відділяло нас від нього й у півтемряві здавалося матово-сірим. У ту саму мить на екрані проступив змазаний сірий прямокутник на тлі жовтуватої стіни.

— Очі? — Енді Далтон закинув до рота цілу пригорщу жувальних драже й узявся гризти олівець, який до того прокручував між пальцями.

Я підійшов до однобічної шибки, нахилився.

— Не знаю. — Два нічні світильники давали в кімнату надто слабке світло, тож я ледве розрізняв риси синового обличчя. — Здається, повіки напівопущені. Не можу сказати точно.