— Він спить? — повторив запитання Енді Далтон.

— Так, дельта-ритм[65] як під час сну.

— Він плаче вві сні.

Зненацька плач урвався. Я витягнув голову, вгризаючись очима у півтемряву спальні. Теодор стих, але назад у ліжко не ліг. Протягом хвилини він продовжував сидіти, а тоді рвучко повернув голову до вхідних дверей. Кілька секунд тримав її в такому положенні — дивився? — після чого повільно повів нею вздовж шафи, телевізора, дзеркала до вікна справа від ліжка. Мою спину обсипало мурахами. Малюк поводився, достоту як тієї ночі, коли прийшов до спальні. Він ніби реагував на нечутні для мене звуки або ж на присутність чогось, для мене невидимого.

Спливло ще трохи часу, й Тео спритно сповз на підлогу. Став зліва від ліжка.

— Що там? — Енді Далтон не зводив погляду з монітора. Миготіння вгамувалось, із синьо-зеленого хаосу почали вихоплюватися обриси облич і якихось дивних місць, усе ще залишаючись надто розпливчастими для їхньої ідентифікації.

Тео розвів руки й завмер, наче людина, що балансує над прірвою.

— Він устав із ліжка, — сказав я.

Далтон недовірливо звів брови:

— Він усе ще спить?

— Підтверджую, докторе Далтон.

— Дивно.

Аж тут Тео голосно скрикнув:

— Ні! — потім ще двічі, голосніше: — Ні! Ні! — і відскочив, ударившись спиною об невисоку шафку.

— Що він говорить? — Далтон у скаженому темпі працював щелепами.

— Каже «ні» українською, — я не міг відірвати погляду від однобічного вікна. Моя шкіра горіла: — Досить. Такого ще не траплялося. Його треба розбудити.

— Зачекайте, будь ласка. Я вас дуже прошу! — Далтон показав пальцем на екран. Я на мить опустив очі й побачив, що зображення поволі світлішало й одночасно зеленішало, а тоді перемкнувся на спальню. Тео відійшов від шафки та, притискаючись боком до ліжка, сторожко, неначе сліпець, крутив головою. Доводилося боротися з наростаючим бажанням ускочити до спальні та розбудити його.

— Що це?! — зойкнула Меллорі.

Від несподіванки я сіпнувся:

— Де?