— Знову сон? — запитав Далтон.

— ЕЕГ ніби в нормі, — зауважив лаборант. — Але це не… — напевно, Джено мав намір договорити «це не сон», однак картинка на головній панелі відволікла його.

Зображення погойдувалося — Теодору снилося, що він крокує. Я відірвав погляд від монітора та ще раз кинув його до спальні. Півтемрява, зім’ята постіль, але… він у ліжку?

— Він біля якихось дверей, — прошепотів доктор Далтон, — відчиняє.

Від страху в мене запаморочилася голова.

— Він же у ліжку, правда? — так само тихо прошепотів я, не усвідомлюючи, що українською.

— Що? — перепитав Далтон.

На екрані Тео обережно натиснув на ручку, й двері повільно розчахнулися. Я раптом побачив… себе — біля монітора, з однією рукою на кріслі Далтона. Я побачив Енді Далтона, який, згорбившись, упирався ліктями в стільницю. Я побачив Джено Кардону з виряченими очима та відвислою щелепою, що сторожко тупився в екран.

— Що за?.. — брови Далтона поповзли на лоба.

Те, що дивлюся сам на себе, я збагнув одразу. Секунда чи дві знадобилися для того, щоб вирахувати, що спостерігач, зображення з мозку якого надходить на екран на нашому столі, мусить знаходитися акурат на порозі кімнати для спостережень. Приблизно стільки ж часу на аналогічний висновок знадобилося Далтону й Кардоні, тож ми втрьох одночасно крутонули голови ліворуч. На порозі відчинених дверей стояв Теодор. Його порожнисті, нічим не наповнені очі — і це вклинилося у пам’ять найдужче — нагадували оточені чорною грязюкою провалля. Ті очі були не його.

— Що він тут… — почав був Далтон, але кінець фрази потонув у верескові Джено.

— Бляха, ні! НЕ ТРЕБА! — запанікував смаглявий лаборант.

Серце немовби зупинилося. Темрява довкола щуплої постаті Теодора пожадливо всмоктувала в себе слабке електричне світло.

— Тео? — кавкнув я.

Його крик розпоров повітря, батогами хльоснувши по вухах. Я несамохіть зіщулився, а наступної миті Теодор кинувся на мене. Щось додало йому сили, тож він легко дострибнув до грудей. Мене відкинуло до стіни. Істота, що годину тому була моїм сином, учепилася лівою рукою в мою сорочку, а ногами вперлася мені в живіт.

— Що ти робиш?! — вигукнув я.

Боковим зором я помітив, як Енді Далтон, прокравшись повз нас, метнувся в коридор. Потому почув, як Джено, перекидаючи монітори та пихкаючи, дереться через стіл, щоби теж утекти. Тим часом Теодор розмахнувся — відвів за спину праву руку із укладеним у кулак продовгуватим предметом — і, перш ніж я встиг по-справжньому перелякатися, вдарив ним мені по обличчю. Біль гарячою блискавою розітнув нижню губу, на підборіддя ринула кров.