— Пейтоне, я тебе прошу, на п’ять хвилин запхни в гузно свою уїдливість і просто проглянь запис.

Норвуд шумно зітхнув і, самовдоволено вищирившись, мугикнув:

— Валяйте.

Ґарет Джонсон відхилився й натиснув кнопку на балці між вікнами — на всіх трьох вікнах опустилися жалюзі. Зал огорнула півтемрява. Енді Далтон увімкнув підстелевий проектор, почекав, доки розігріється лампа, тоді запустив відеозапис учорашнього сну Теодора.

Я сидів біля дальньої від входу стіни, на найбільшій відстані від екрана із зображенням, до болю стиснувши щелепи й тримаючи намертво зчеплені долоні перед собою. Навпроти мене спершу виник уже знайомий підземний коридор із ліфтом наприкінці. Потім Тео озирнувся й, побачивши Аймонта, позадкував. Я несподівано збагнув, що ніч не минула безслідно. М’язами прокотилися болючі судоми, дихання стало зривистим.

Страх. Чорт, мені було страшно.

Трансляція запису тривала. Тео перескочив до спальні поверхом нижче від нас. Аймонт перенісся слідом, а тоді схилився над хлопчиком. Обличчя на стіні збільшилося до велетенських розмірів. Я невідступно стежив за кожним посмиком м’язів, кожним порухом губів. І, звісно, за ромбоподібною плямою.

Де я міг її бачити?

— Упізнаєш? — з лівого від мене боку долинув голос Лізи Торнтон.

Тиша.

— Пейтоне?

Розташувавшись позаду, я бачив їх усіх. Коли й на другий оклик Лізи не прозвучало відповіді, я перевів погляд на спецагента Норвуда й помітив, як узялися горбами м’язи на заплилій жиром спині. Він стиснув кулаки та напружився, мовби очікував на удар у сонячне сплетіння. Здавалося, ще трохи — і тонка сорочка з короткими рукавами трісне по швах. Чоловік на екрані заходився у беззвучному крикові. Затамувавши подих, я вижидав, що агент Норвуд що-небудь скаже Лізі, натомість він відвів голову й утупив погляд у поверхню стола. Він не дивився на екран! У відбитому розсіяному світлі я розгледів, як перелякано вибалушилися й оскляніли його очі.

На щастя для мене, Далтон вирішив не показувати нападу: запис обірвався до того, як Тео залишив спальню. Ґарет натиснув на кнопку над підвіконням, і жалюзі поповзли вгору. Я несподівано звернув увагу на Норвуда. Його обличчя було смертельно блідим, утім, світло поверталося до зали поступово, тож це дало рудому час оговтатись.

Енді Далтон також виглядав зблідлим, але мав на те причини. А Норвуд?..

Коли жалюзі повністю сховалися, Пейтон спідлоба зиркнув на Лізу:

— Ну і?

— Упізнав його?

— З якого дива я мушу його впізнавати?

Вона закотила очі:

— Бо перше попередження, отримане з України, стосувалося справи, яку ти ведеш більше ніж п’ять років, а друге надіслали на твій мейл!