Він знову витягнув вказівний палець і підштовхнув хвилинну стрілку до годинної, йому було цікаво — що ж станеться. Зозулі в годиннику не було, але в ньому навіщось помістили сталеву рейку.

Пролунала коротка серія клацань, а потім годинник зайшовся вальсом Штрауса «Голубий Дунай». Почав розмотуватися рулон пробитої дірочками тканини завширшки не більше двох дюймів. Піднімалися й опускалися маленькі групки латунних молоточків. По сталевій рейці через циферблат виплили на загальний огляд дві фігурки — балетні танцівники. Праворуч — юнак у чорному трико й пуантах, ліворуч — дівчина в пишній спідничці й білих панчохах. Вишукано вигнуті руки утворювали над їхніми головами арки. Ляльки зійшлися посередині, перед римською шісткою.

Збоку Денні набачив малюсінькі жолобки — просто під пахвами в танцюристів. Туди сковзнула вісь, пролунало ще одне тихе клацання. Зубці на обох кінцях стержня почали повертатися. Дзвенів «Голубий Дунай». Опустивши руки, танцюристи обнялися. Юнак підняв дівчину над головою, а потім перевернув через стержень. Тепер обоє лежали, голова юнака заховалася під коротку балетну пачку дівчини, а дівчина вткнулась обличчям у середину трико партнера. їх трясла механічна пристрасть. Денні зморщив носа. Лялечки цілували піськи. Йому стало гидко.

За хвилину все закінчилося. Юнак зробив зворотне сальто через стержень осі й підняв дівчину на ноги. Денні здалося, що ляльки розуміюче кивнули одне одному, потім руки знову зігнулися арками над головами. Танцюристи посунули туди ж, звідки й з’явилися, і зникли саме в той момент, коли закінчився «Голубий Дунай». Годинник заходився відраховувати сріблисті удари.

(Північ! Б'є північ!)

(Маскам урааааа!!!)

Денні різко повернувся на кріслі, мало не впавши. Бальна зала була порожньою. За подвійним вікном з неба знову посипав сніг. На підлозі лежав незім’ятий величезний килим — багате плетиво червоно-золотої вишивки (на час танців його, звичайно, прибирали). Навколо були маленькі столики на двох, що налаштовують на інтим; у стелю зиркали ніжки перевернених, схожих на павуків стільців.

Порожнісінька зала.

Але порожнеча була вдаваною. Тому що тут, в «Оверлуку», постійно щось відбувалося. Тут, в «Оверлуку», переплуталися всі часи. Тут панувала нескінченна серпнева ніч сорок п’ятого з її сміхом, випивкою, з поважними й шляхетними гостями, які піднімалися й опускалися в ліфті, пили шампанське й обмінювалися банальними люб’язностями. Тут тяглася червнева досвітня година двадцятилітньої давнини, і мафіозі без кінця шпигували кулями розірвані, закривавлені тіла трьох чоловіків, яких трусила безконечна агонія. А в номері на третьому поверсі, очікуючи гостей, у ванні погойдувалася на воді жінка.