Третій син місіс Геллоран, Дік, у білому кухарському халаті, курячи «Лакі Страйк», заднім ходом виводив зі стоянки за Центром оптової торгівлі овочами свій відремонтований «кадиллак». До високої темної будівлі заштовхував контейнер із салатом Мастертон — нині він став одним із власників Центру, але зберіг ту неповторну ходу танцюриста степу, яку засвоїв ще до Другої світової.

Натиснувши кнопку, Геллоран опустив віконце з боку пасажирського сидіння й гаркнув:

— Агов, покидьку, авокадо подорожчало, дідько знає

як!

Мастертон озирнувся, розплився в широкій усмішці, зблиснувши трьома золотими зубами, й закричав у відповідь:

— А я, приятелю, чудово знаю, куди ти можеш собі його засунути!

— Друже, я стежу за подібними зауваженнями!

Мастертон підніс палець. Геллоран повернув комплімент.

— Що, отримав їдло? — запитав Мастертон.

— Отримав.

— Приїзди завтра раніше, дам молодої картоплі — такої гарної, якої ти в житті не бачив.

— Я пришлю хлопця, — сказав Геллоран. — Зайдеш сьогодні під вечір?

— Робитимеш ставку, друже?

— Аж чотири долари до десяти.

— Будеш їхати додому, не жени, чуєш? Усі копи звідси до Сен-Піта знають, як тебе звати.

— І все ти знаєш, га? — усміхаючись, запитав Геллоран.

— У твоїй макітрі ніколи стільки не вміститься, хлопче.

— Послухай-но нахабного ніґера. То як?

— Ану, забирайся звідси, доки я тебе салатом не закидав.

— Тільки спробуй. На халяву візьму все.