— Кого?

— Ніґера, — сказав Ґрейді. — Чорномазого кухаря.

— Геллорана?

— Так, сер, по-моєму, його звуть так.

За черговим вибухом сміху почувся ниючий протестуючий голос Роджера, який щось говорив.

— Так! Так! Так! — співучо затяг Дервент. Його оточення підхопило, але не встиг Джек розчути, чого вони тепер хотіли від Роджера, як музиканти знову заграли — мелодію «Такседо джанкшн», у якій було багато соковитого саксофону, але не дуже багато «соул».

(«соул»? «соул» ще навіть не придумали, чи придумали?)

(ніґер... чорномазий кухар...)

Джек відкрив рота, збираючись заговорити й не знаючи, що може вийти. Вийшло ось що:

— Мені сказали, ви не здобули вищої освіти. Однак ви говорите не як неосвічена людина.

— Я справді дуже рано завершив організовану освіту, сер. Але управляючий піклується про своїх службовців. Він вважає, що це себе виправдує. Освіта завжди виправдує себе, ви згодні, сер?

— Так, — здивовано сказав Джек.

— Ви, наприклад, виявили неабияку зацікавленість у тому, щоб побільше довідатися про готель «Оверлук». Дуже мудро з вашого боку, сер. Дуже шляхетно. У підвалі залишили відомий альбом — щоб ви знайшли його...

— Хто? — швидко запитав Джек.

— Звичайно, управляючий. Якщо побажаєте, у ваше розпорядження можна надати й інші матеріали певного роду...

— Бажаю. Дуже бажаю. — Джек спробував упоратися з тремом у голосі й зазнав жалюгідної поразки.

— Так, ви справжній учений, — сказав Ґрейді. — Не кидаєте тему, поки та не вичерпається. Використовуєте всі джерела. — Нагнувши низькочолу голову, він відтягнув лацкан білої куртки й кісточками пальців стер невидиму Джекові цятка бруду. — А крім того, управляючий ніяк не обмежує свою щедрість, — продовжував Ґрейді. — Жодним чином. Погляньте на мене — покинув школу в десятому класі. Подумайте, наскільки ви самі могли б просунутися в організаційній структурі «Оверлука». Можливо... у свій час... аж на вершечок.

— Справді? — прошептав Джек.

— Але насправді це вирішувати вашому синові, чи не так? — запитав Ґрейді, піднявши брови. Делікатний жест дивовижним чином поєднувався з ними: брови були волохатими й справляли враження лютості.

— Це вирішувати Денні? — Джек насупився, дивлячись на Ґрейді. — Звичайно, ні. Ні. Я не дозволю своєму синові приймати рішення, які стосуються моєї кар’єри. Ще цього не вистачало. За кого ви мене маєте?