Пролунало легке клацання, і знову з’явилося попередження НЕ КУРИТИ.

— Говорить командир екіпажу, — повідомив тихий голос із легким південним акцентом. — Ми готові почати посадку в Міжнародному аеропорту Степлтон. Прошу вибачити за важкий рейс. Посадка теж може виявитися не надто простою, але ніяких серйозних ускладнень ми не очікуємо. Будь ласка, зверніть увагу на попереджуючі написи: ПРИСТЕБНІТЬ РЕМЕНІ й НЕ КУРИТИ. Ми сподіваємося, що вам сподобається перебування в Денверській зоні... Ще ми сподіваємося...

Від чергового сильного поштовху літак підкинуло, а потім жбурнуло вниз, немов ліфт, що мчить із запаморочливою швидкістю. Шлунок Геллорана затанцював нудотний «хорнпайп». Кілька людей — і не лише жіночої статі — заверещали.

— ...що дуже скоро зустрінемося з вами на одному з рейсів Американської авіатранспортної авіакомпанії.

— А дзуськи, — сказав хтось позаду Геллорана.

— Як нерозумно, — завважила гостролиця сусідка Геллорана, закладаючи книгу пластівкою сірників і закриваючи її, коли літак почав зниження. — Коли людина бачила жахи брудної війни... як ви... або відчула принизливу аморальність вторгнення дипломатії долара ЦРУ... як я... складне приземлення просто блякне у своїй незначущості. Я права, містере Геллоране?

— Без сумніву, мем, — сказав він, і затуманений погляд уп’явся в ілюмінатор на скажені закрути снігу.

— Можна довідатись, як на все це реагує ваша сталева пластинка?

— О, з головою в мене все гаразд, — сказав Геллоран. — Просто трохи розтрусило шлунок.

— Соромно. — Вона знову розкрила книгу.

Поки вони знижувалися в непроникних сніжних хмарах, Геллоран подумав про катастрофу, що сталася кілька років тому в бостонському аеропорту Доган. Умови були схожими, тільки замість снігу — туман, що знизив видимість до нуля. Літак урізався черевом у підпірну стійку наприкінці посадкової смуги. Те, що залишилося від вісімдесяти дев’яти пасажирів, не надто відрізнялося від рагу «Гамбургер Гелпер».

Якби йшлося лише про Геллорана, він би аж так не переймався. На світі в нього тепер майже нікого не залишилося,

і на його похорон прийшли б лише ті, з ким він разом працював, та ще старий відступник Мастертон — той принаймні вип’є за спомин душі Діка. Але хлопчик... хлопчик залежав від нього. Може, він — єдина допомога, на яку може сподіватися хлопча. До того ж Геллорану не подобалось, як обрубали останній заклик малого. У нього не виходило з голови, як пересуваються ці звірі-кущі...

На його руку лягла тонка, біла.

Жінка з різкими рисами зняла окуляри. Без них обличчя здавалася значно м’якшим.