— МАСКИ ГЕТЬ!

(і над усім запанувала Червона Смерть!)

У ньому набухав жалібний пронизливий крик, Джек кинувся геть від годинника, витягнувши вперед руки, спотикаючись; ноги, як дерев'яні, чіплялися одна за одну. Він благав зупинити це — забрати його, Денні, Венді, забрати увесь світ, якщо їм так хочеться, — тільки зупинитися, не занурювати його в суцільне божевілля, залишити хоч малюсінький вогник.

Бальна зала була порожня.

Стільці, розчепіривши ніжки, лежали догори дном на столах, закритих від пилу шматками пластику. Червоний із золотим візерунком килим повернувся на танцювальний майданчик, захищаючи полірований паркет. Естрада теж була порожня, якщо не завважувати від'єднаної мікрофонної стійки й запиленої гітари без струн, притуленої до стіни. З високих вікон в'яло падало холодне ранкове світло — зимове світло.

У Джека й далі крутилася голова, він усе ще почував сп’яніння, але, обернувшись назад до каміна, миттєво протверезів. Там стояли тільки слоники... і годинник.

Спотикаючись, Джек перетнув холодний, повен тіней вестибюль і їдальню. Нога зачепилася за ніжку стола, той із тріском перевернувся, а Джек простягнувся, до крові розбивши носа об підлогу Він піднявся, чмихаючи й промокаючи ніс тилом руки. Діставшись до бару «Колорадо», Джек ввалився туди крізь хитні двері так, що стулки відлетіли назад і вдарилися об стіни.

Порожньо... але, на щастя, бар був повний! У темряві тепло поблискувало скло й срібні облямівки етикеток.

Одного разу, згадав Джек, колись давно він розсердився, що за полицями немає дзеркала. Зараз він був цьому радий. Подивившись у нього, він побачив би просто чергового п'яницю, який щойно порушив обіцянку не пити: розквашений ніс, розстебнута сорочка, скуйовджене волосся, зарослі щоки.

(отак буває, якщо сунути в гніздо всю руку.)

Джека раптом гостро пройняло почуття повної самітності. Він розплакався, почуваючи себе нещасним і щиро бажаючи вмерти. Нагорі від нього замкнулися дружина й син. Вечірка закінчилася.

Він знову потягнувся вперед, до стійки.

— Ллойде, мать твою, де ти? — закричав він.

Відповіді не було. У цій чудово оздобленій

(камері)

кімнаті не було навіть луни, яка повернула б його ж слова й створила б видимість компанії.

— Ґрейді!

Ніякої відповіді. Тільки вишикувані пляшки, усі — наготові.

(Перевернись. Умри. Апорт. Служи. Умри)

— Начхати, зроблю сам, чорт вас забирай.