— Усе обійдеться, — сказала вона.
Геллоран кивнув, зобразивши посмішку.
Як і було оголошено, приземлення пройшло непросто. Сили, з якою літак з’єднався із землею, вистачило, щоб викинути з переднього багажного відділення всі речі й змусити пластикові таці каскадом обрушитися на підлогу камбуза, мов то були величезні гральні карти. Ніхто не закричав, але Геллоран почув, як у кількох людей добряче, немов циганські кастаньєти, клацнули зуби.
Потім завили турбіни двигунів, гальмуючи літак, і, коли виття затихло, із системи внутрішнього зв’язку пролунав м’який голос пілота-південця:
— Леді й джентльмени, ми здійснили посадку в аеропорту Степлтон. Прошу залишатися на місцях доти, поки літак остаточно не зупиниться. Спасибі.
Сусідка Геллорана закрила книгу й протяжно зітхнула.
— Ми живемо, щоб давати бій кожному новому дню, містере Геллоране.
— Мем, ми ще не впоралися з цим.
— Правильно. Абсолютно. Не вип’єте зі мною в барі?
— Я б не проти, але в мене призначена зустріч.
— Невідкладна?
— Ще й як, — серйозно відповів Геллоран.
— Сподіваюся, вона хоч трохи покращить загальний стан справ.
— Ото і я сподіваюся, — з посмішкою відгукнувся Геллоран. Вона посміхнулася у відповідь, і її обличчя тихо помолоділо років на десять.
Оскільки весь багаж Геллорана складався з дорожньої сумки, Дік проштовхнувся через юрбу до стійки Герца поверхом нижче. Крізь затемнені шибки він побачив, що сніг все валить і валить. Вітер, що налітав різкими поривами, носив із боку в бік білі сніжні хмари, і люди, що йшли до стоянки, заледве пробивалися крізь заметіль. Один чоловік загубив капелюх, той злетів, описуючи широкі кола. Геллоран поспівчував. Чоловік пильно дивився вслід капелюху, і Геллоран подумав:
(та забудь ти про нього, чоловіче. Цей «гомбург» не приземлиться, поки до Лрізони не долетить)
Слідом прийшла інша думка:
(якщо в Денвері так паскудно, як же тоді на захід від Боулдера?)
— Я можу вам допомогти, сер? — запитала дівчина в жовтій герцевській уніформі.
— Якщо у вас є машина, то можете, — широко посміхаючись, відповів він.