Від цієї думки Венді вся похолола.

— Хочу, щоб тато поправився, — сказав Денні, і в нього знову потекли сльози.

— Я теж, — відповіла вона, міцно обіймаючи малого. — Ось чому, любий, тобі доведеться допомогти мені куди-не-будь перенести тата. У таке місце, де готель не зможе змусити його скривдити нас і де тато не зможе ушкодити собі. Тоді... якщо приїде твій друг Дік або рятувальник із парку, ми зможемо відвезти тата звідси. І я думаю, він поправиться. Напевно, в усіх нас усе буде добре. Гадаю, така можливість ще є... треба тільки бути сильними й хоробрими, як ти, коли стрибав йому на спину. Розумієш? — Вона благально дивилася на нього й думала: як дивно, він ніколи ще не був такий схожий на Джека.

— Так, — сказав хлопчик, киваючи. — Гадаю... якщо ми зможемо поїхати звідси... все стане, як і раніше. Куди можна його перенести?

— У комору. Там їжа, а зовні — міцний засув. Там тепло. А ми зможемо їсти те, що в холодильнику й морозилці. Вистачить усім трьом до приходу допомоги.

— Ми це зробимо зараз?

— Так, зараз-таки. Поки він не прокинувся.

Денні підняв перегородку стійки, а вона тим часом склала Джекові руки на груди й послухала дихання. Воно було повільним, але розміреним. Смерділо від нього так, що Венді вирішила: мабуть, Джек випив дуже багато... але ж він покинув цю звичку. Напевно, подумала вона, його вирубав не тільки удар пляшкою, але й спиртне.

Венді взялася за ноги Джека й потягла його по підлозі. Вона була заміжня з ним уже майже сім років, Джек лежав на ній безліч разів, — напевно, тисячі разів, — але ніколи Венді не усвідомлювала, який він важкий. Повітря входило в поранене горло й виривалося назовні із болючим свистом. Проте вже багато днів Венді не почувала себе краще. Вона була жива. Смерть промайнула так близько, що життя стало просто коштовним. І Джек теж був живий. Завдяки радше сліпому везінню, ніж міркуванням, вони, можливо, відшукали єдиний спосіб усім вибратися звідси живими й здоровими.

Хрипко пихкаючи, Венді на хвилину зупинилася, утримуючи ноги Джека на рівні стегон. Обстановка нагадувала їй крик старого морського вовка з «Острова скарбів» після того, як сліпий П'ю передав йому чорну мітку: «Ми їм ще покажемо!», але відразу вона з деяким занепокоєнням згадала, що буквально за кілька секунд старий пірат упав замертво.

— Мамо, все гаразд? Він... він занадто важкий?

— Упораюся. — Вона знову заходилася тягти. Денні йшов поруч із батьком. Одна рука Джека звалилася з грудей, і Денні обережно, любовно повернув її на місце.

— Ти впевнена, мамо?