Венді притулилася обличчям до спини Геллорана, ховаючись від вітру, а Денні точнісінько так само притискався обличчям до спини матері, тому фінал бачив тільки Геллоран — але він ніколи не розповідав про це. Йому здалося, що через вікно президентського люкса вилетів якийсь величезний темний силует, який затінив собою сніжну цілину. Він на мить набув форми гігантської брудної мантильї, і вітер підхопив її, роздер, розірвав на клапті, як старий темний папір. Фігура розлізлась, потрапила в невеликий вир диму й за секунду зникла. Немов її й не було. Але за ті кілька митей, поки жмути похмуро крутились і танцювали, мов світлові плями на негативі, Геллоран пригадав дещо зі свого дитинства... було це років зо п'ятдесят тому, а може, більше. На північ від своєї ферми вони з братом знайшли здоровенне гніздо земляних ос, що втиснулося у вибій під розбитим блискавкою старим деревом. У брата за стрічку на капелюсі був уткнутий бенгальський вогонь, заощаджений аж із четвертого липня. Хлопець витяг його й сунув у гніздо. Воно вибухнуло з голосним «бенґ!» і звідти почулося сердите гудіння, що перетворилося мало не на тихий вереск. Хлопці побігли геть, немов за ними чорти гналися. Геллоран вважав, що в певному сенсі чорти таки були. Того дня, оглядаючись через плече — ось як зараз, — Дік побачив велику темну хмару шершнів, що піднялися в розігріте повітря. Вони то кружляли в єдиному вирі, то розділялися, вишукуючи, що за ворог так учинив з їхнім будинком, щоб їм — єдиному груповому інтелекту — зажалити його на смерть.

Потім та штука в небі пропала — зрештою, це міг бути просто дим або величезний шмат шпалер, — і залишився лише «Оверлук», який похоронним багаттям палав у ревучій горлянці ночі.

Ключ від навісного замка на дверях сараю у зв’язці Геллорана був, але Дік побачив, що він не знадобиться. Двері були відчинені. Відімкнутий замок висів на самому вушку

— Я туди не можу йти, — прошепотів Денні.

— Нічого. Залишайся-но ти з мамою. Туди завжди звалювали старі покривала. Тепер вони, мабуть, поточені міллю, але це все ж краще, ніж змерзнути на смерть. Місіс Торренс, ви ще з нами?

— Не знаю, — відповів бляклий голос. — Мабуть.

— Добре. Я миттю.

— Вертайся швидше, — прошептав Денні. — Будь ласка.

Геллоран кивнув. Він спрямував фару на двері й тепер незграбно пробирався по снігу, відкидаючи перед собою довгу тінь. Він штовхнув двері сараю й увійшов. Покривала так і лежали в кутку, біля набору для роке. Він узяв чотири — від них пахло затхлістю, старістю, й міль, ясна річ, добряче ними посмакувала, — а потім спинився.