Мати збрехала.

Мати збрехала.

Мати збрехала.

І часом мені майже вдається в це повірити… але є причини, чому вдається не до кінця.

Є знаки.

* * * * *

Перед тим як повернутися в Недерленд (де на мене чекала звістка про те, що Г’ю скоїв самогубство, перед тим замордувавши матір Брі), я з’їздив до родинного дому в Гарлоу. На те були дві причини. Тіло Джейкобза колись мали знайти, а відтак до мене могли звернутися з поліції з запитанням, де саме в штаті Мен я перебував і з якою метою. Це здавалося важливим (хоча, зрештою, ніхто зі мною так і не зв’язався), але було щось іще важливіше: мені потрібен був затишок рідного дому та люди, які мене любили.

Але не судилося.

Правда ж, ви пам’ятаєте Кару-Лін? Мою двоюрідну онуку? Ту, яку я колисав на руках у День праці 2013-го, аж поки вона не заснула міцно в мене на плечі? Ту, яка простягала до мене рученята, щоразу, коли я підходив ближче? Коли я зайшов у будинок, у якому виріс, Кара-Лін сиділа між матір’ю та батьком на старомодному стільці з високою спинкою, на якому, може, колись сидів я сам. Та побачивши мене, дівчинка щодуху закричала і стала кидатися з боку в бік, та так несамовито, що мало не впала на підлогу (і була б упала, якби тато її не підхопив). Вона сховала личко в нього на грудях, та кричати не перестала. Замовкла тільки тоді, коли її дід Террі вивів мене на ґанок.

— Що це, в біса, з нею зчинилося? — напівжартома поцікавився він. — Минулого разу, коли ти нас навідував, вона в тебе з рук не злазила.

— Не знаю, — відповів я. Хоча, звісно, знав. Я сподівався побути з ними день-два, насмоктатися нормальності, так, як вампіри цмулять кров, але цьому не судилося статися. Не знаю достеменно, що Кара-Лін у мені відчула, проте бачити страшний переляк на її крихітному личку я не хотів більше ніколи.

Я сказав Террі, що просто заїхав привітатися, навіть на вечерю зостатися не зможу, бо треба спішити в Портленд на літак. Я був у Портленді, на «чорновому» записі гурту, про який мені розповів Норм Ірвін. Він вважав, що в них є потенціал стати відомими на всю країну.

— І що, таки є? — спитав Террі.

— Нє. Явна туфта. — Я професійним поглядом глянув на наручний годинник.

— Та не спіши ти на той літак. На інший сядеш. Заходь, братику, повечеряєш із сім’єю. Кара-Лін заспокоїться.

Я так не думав.

Я збрехав Террі, що в мене у «Вовчій пащі» записи, на яких я просто зобов’язаний бути. Сказав, що наступного разу — неодмінно. А коли він розкрив мені братні обійми, обійняв його у відповідь міцно-преміцно, розуміючи, що, ймовірно, більше ніколи його не побачу. Тоді я ще гадки не мав про всі вбивства та самогубства, але знав, що ношу в собі щось отруйне і це «щось» супроводжуватиме мене до кінця життя. А менш за все на світі мені хотілося заразити людей, яких я любив.