— Боббі, твій друг БД помер. Він мертвий уже майже сорок років. Ти мусив це розуміти. Я маю на увазі, на якомусь рівні
Він скинув руки вгору: жест благодушної здачі в полон.
— Ти хочеш назвати це ухилянням від провини? Так би ці назвав якийсь психотерапевт, я гадаю, і це добре, що ти так кажеш. Але, Дарсі, послухай! — Він нахилився ближче й упер свій палець їй в лоба, між бровами. — Вислухай і забери собі в голову. Те
— Вдавити зубну пасту назад у тюбик?
Він сплеснув долонями так, що вона мало не скрикнула.
—
Очі Боба покосилися вліво і вгору, коли він це промовляв. Десь вона читала, ніби це ознака того, що людина свідомо бреше. А хоч би й так, хай він і бреше, чи це має якесь значення? А чи має значення, кому саме з них двох зараз він бреше? Вона гадала, що не має жодного.
— Я не хочу вдаватися в деталі, — продовжив він. — Нема там про що чути такому серденьку, як ти, бодай тобі це подобається, бодай ні — а я знаю, що наразі ні, — ти залишаєшся моєю милою, моїм середеньком. Але ти мусиш знати, я з цим боровся. Сім років я це поборював, але ті ідеї —
— Ти хочеш сказати мені, що це такий різновид чоловічої допитливості, — промовила вона глухо.
— О, так. Гадаю, саме так це можна назвати.
— Це як викурити косяк, щоб з’ясувати, заради чого стільки галасу.
Він здвигнув плечима, ніяково, по-хлопчачому.