— Типу того.

— Це не допитливість, Боббі. Це не косяк з марихуаною. Це позбавлення життя жінок.

Вона не побачила ні виразу вини, ні сорому, абсолютно жодного — він виглядав нездатним на ці почуття, здавалося, їх автоматичний вмикач давно перегорів, можливо, ще до його народження, — проте зараз він поглянув на неї похмуро, ображено. Погляд підлітка з серії «вам-мене-не-зрозуміти».

— Дарсі, вони були задаваки.

Їй хотілося пити, бодай склянку води, але вона боялася вставати, іти до ванної. Боялася, що він її зупинить, і що може трапитися потім? Що далі?

— Крім того, — продовжив він. — Я не вірив, що мене зловлять. Нізащо, якщо я буду обережним і діятиму за планом. Не за сяк-так зліпленим планом надроченого чотирнадцятирічного підлітка, розумієш, а за реалістичним планом. І я також усвідомив ще дещо. Я не міг робити цього самотужки. Навіть якби я не схибив через нервозність, то вже напевне через почуття вини. Бо я один з тих, гарних хлопців. Таким я себе бачив, і хочеш вір, хочеш ні, продовжую себе таким вважати. До того ж я маю докази, хіба ні? Гарний дім, гарна дружина, двійко гарних дітей, котрі вже виросли і розпочали власні життя. І я віддаю належне громаді. Саме тому я взявся за роботу міського скарбника, вже два роки працюю, безплатно. Саме тому я щороку з Вінні Ешлером організовую «криваву тягу»[290] на Гелловін.

«Ти би ще попрохав Марджорі Дувалл здати кров, — подумала Дарсі. — У неї була резус-позитивна друга група».

А тоді, дещо випинаючи груди — чоловік, що вгачує свій фінальний аргумент з безперечною впевненістю, — він заявив:

— Заради цього й «Вовчата». Ти була певна, що я покину ними займатися, коли Донні виріс і перейшов до бойскаутів, я знаю, саме так ти гадала. А я от не покинув. Бо робив це не лише для нього, ніколи не робив це лише заради нього. А заради нашої громади. Все, щоб віддавати людям належне

— Віддай тоді назад життя Марджорі Дувалл. Або Стейсі Мур. Чи Робертові Шейверстону.

Останнє ім’я поцілило; він скривився, наче від удару.

— Хлопчик випадковий. Він не мусив там нагодитися.

— Але ти потрапив туди не випадково?

— То був не я, — заперечив він, слідом додавши вже цілковиту маячню: — Я не перелюбник. То все БД. Завжди те робив БД. І взагалі, це від самого початку його вина в тім, що він уклав мені в голову ці ідеї. Я б ніколи не додумався до такого сам. Свої записки до поліції я підписував його ім’ям якраз для того, щоб це пояснити. Ну, звичайно, писав, як воно вимовляється, бо колись був казав тобі, коли вперше про нього розповідав, що він для мене існує під абревіатурою БД. Ти можеш цього й не пам’ятати, але я добре пам’ятаю.