Вона була вражена тим, до яких глибин сягає його манія. Не дивно, що його не могли зловити. Ет, якби ж то їй було не вдаритися великим пальцем ноги об ту картонну коробку...

— Жодна з них не мала стосунку до мене чи мого бізнесу. Обох моїх бізнесів. Інакше було б вельми зле. Вельми небезпечно. Але я багато їздив, тримаючи очі відкритими. З БД всередині мене — БД придивлявся також. Ми роздивлялися, де є задаваки. Їх завжди легко впізнаєш. Спідниці вони носять занадто короткі й демонструють шлейки своїх бюстгальтерів при всякій нагоді. Збуджують чоловіків. Та ж Стейсі Мур, наприклад. Ти про неї читала, я певен. Заміжня, але це не завадило їй тертися цицьками об мене. Вона працювала офіціанткою в одній кав’ярні — називається «Сонячна сторона», це у Вотервілі. Я туди часто їздив, до крамнички «Монети в Міхельсона», пам’ятаєш? Пару разів ти навіть їздила зі мною, ще коли Петс навчалася в коледжі. Ще перед тим, як Джордж Міхельсон помер, а його син продав усі колекції, аби поїхати до Нової Зеландії чи ще кудись там. Дарсі, та жінка притискалася до мене всім тілом. Завжди питала, чи достатньо гаряча для мене кава, і теревенила про «Ред Сокс» та все таке, а сама нахилялася й терлася цицьками мені об плечі, з усіх сил старалася, щоб у мене встав. І вона таки досягала свого, мушу визнати. Я чоловік, маю чоловічі потреби і, хоча ти мені ніколи не відмовляла, не казала «ні»... ну, хіба зрідка... я звичайний чоловік, зі звичайними потребами, і я завжди був вельми сексуальним. Деякі жінки це відчувають і люблять на цьому пограти. Самі від цього кінчають.

Він задивився собі на коліна потемнілими, замріяними очима. Тоді щось нове стрельнуло йому і він стріпнув головою. Злетіло й уляглося його поріділе волосся.

— Завжди посміхаються! Червона помада і посмішка! Авжеж, я розпізнаю такі посмішки. Більшість чоловіків їх вгадують. «Ха-ха, я знаю, чого ти насправді хочеш, я нюхом це в тобі відчуваю, але ти не готова піти далі, аніж отак трохи потертися, тож і зупинимося на цьому». Я міг! Я міг на цьому зупинитися. Але не БД, ні, він не міг. — Він без поспіху похитав головою. — Таких жінок багато. Легко дізнатися їхні імена. А потім їх можна відстежити в інтернеті. Там гибель інформації, якщо знаєш, як її шукати, а бухгалтери це вміють. Я це робив... о, багато десятків разів. Може, й сотню разів. Я гадаю, ти могла б назвати це хобі. Ти могла б сказати, що я колекціоную інформацію точно так, як монети. Зазвичай це не призводить ні до чого. Але подеколи БД каже: «Ось цю ти маєш уграти, Боббі. Саме цю. План ми розробимо разом, а коли надійде час, просто поступишся мені своїм місцем». Тож так я й роблю. — Він узяв її за руку й потиснув її безвільні, крижані пальці. — Ти гадаєш, що я божевільний. Я бачу це по твоїх очах. Але я не божевільний, серденько. Це БД душевнохворий… або Беде, якщо тобі більше подобається це його публічне ім’я. До речі, якщо ти читала статті в газетах, то знаєш, що я навмисне писав свої послання до поліції з багатьма помилками. Навіть в адресах робив помилки. Я тримаю список помилок у себе в портмоне, тож завжди роблю ті самі. Це збиває їх зі сліду. Я хочу, аби вони думали, ніби Беде тупий як мінімум, неграмотний — і саме так вони й вважають. Бо самі вони тупі. Мене тільки один раз допитували за всі ці роки, і то, як свідка, десь тижнів за два після того, як БД вбив ту жінку, Мур. Старий такий, кульгавий дідок, либонь, ледь не пенсіонер. Сказав, щоб я йому зателефонував, якщо щось пригадаю. Я пообіцяв, що обов’язково. То було розкішно.