— Так, — відповіла Дарсі.

Він розсміявся.

— Дарсі, продовжуйте називати мене Холтом. Будь ласка. Усі друзі мене так звуть.

«А ви мені друг? Чи хто ви мені?»

Цього вона не знала, але було єдине, в чому вона не сумнівалася: Бобу другом він би не став.

— Це тільки один вірш, який ви знаєте напам’ять, Холте?

— Ну, колись я знав «Смерть наймита»[319], — відповів він, — але тепер пам’ятаю тільки ту частину, де йдеться про те, що дім — це таке місце, куди ти приходиш і тебе приймають. Це правдива річ, а як ви вважаєте?

— Абсолютно згодна.

Його очі — вони трішечки взялися туманом — знайшли її очі. Інтимність цього погляду була непристойною, такою, ніби він роздивлявся на неї зовсім роздягнену. І приємною також, мабуть, з тої ж самої причини.

— Про що ви хотіли спитати в мого чоловіка, Холте?

— Ну, я вже був балакав з ним одного разу, знаєте, хоча я не певен, щоб він про це згадав, якби був усе ще живий. Дуже давно то було. Ми обидва були набагато молодшими, а ви самі мусили бути тоді ще зовсім дитиною, судячи з того, яка молода і гарна ви зараз.

Вона подарувала йому крижану усмішку «майте ласку», а тоді підвелася, щоби налити собі ще кави. Першу вона вже подолала.

— Можливо, ви чули про вбивства Беде, — промовив він.

— Чоловік, котрий убиває жінок, а потім надсилає їхні документи до поліції? — Вона повернулася до столу, чашка плавно пливла в її руці. — Газети буквально живляться ним.

Він наставив на неї палець — той самий жест «пістолет», як у Боба, — і підморгнув:

— Правильно кажете. Саме так. «Кров робить заголовки» — таке у них гасло. Мені довелося трішечки працювати з цією справою. Я тоді ще не вийшов на пенсію, але вже до цього наближався. Я мав репутацію такого парубка, котрий міг подеколи отримати результати, гарненько понишпоривши... просто керуючись моїми як-там-вони-звуться...

— Інстинктами?

Знову той палець-пістолет. Знову підморгування. Так, ніби існувала якась таємниця, до якої вони обоє були причетні.

— Коротше, мене тоді відрядили працювати самого, розумієте — старий, кульгавий Холт показує там і тут фото, розпитує, а головно... ну, знаєте... просто нюшить. Бо я завжди мав нюх на такого роду справи, Дарсі, а насправді так ніколи його й не втрачав. Це було восени 1997 року, невдовзі по тому, як було вбито Стейсі Мур. Вам це ім’я ніяк не дзенькнуло?