На літак, що переніс мене у Флориду, я сідав у важкому шерстяному пальто, і в нім же я цього ранку шкутильгав вздовж пляжу, прямуючи від Великої Ружі до Ель Паласіо де Асесінос. Було холодно, колючим вітром дуло з Затоки, поверхня якої під порожнім небом нагадувала потрощену сталь. Аби знаття, що це останній холодний день на острові Дума, можливо, я б ним насолоджувався... хоча навряд. Я втратив колишню здатність радісно переживати холод.

Тим більше, що не знав на якому я зараз світі. З мого плеча звисала брезентова торба для знахідок, це вже була невитравна звичка — брати її з собою на пляж, але сьогодні я не поклав до неї ані мушлі, ні якоїсь іншої прибережної здобичі. Просто чалапав собі, загрібаючи затерплою ногою, майже не зауважуючи свисту вітру повз вуха, глипав на метушню пташок обіч прибою, практично не бачачи їх.

І думав: «Я вбив його так само, як пса Моніки Голдстайн. Я розумію, це схоже на дурницю, але...»

Але це не дурниця. Ніяка це не дурниця.

Я зупинив йому дихання.

— 2 —

— 2 —

З південного боку Ель Паласіо містилася засклена веранда-солярій. В одному напрямку з неї відкривався вид на зелені тропічні хащі, в іншому — на металеву синь Затоки. Там у візку, з встановленою на його поручнях тацею зі сніданком, сиділа Елізабет. Уперше після нашого знайомства я побачив її пристебнутою ременями. Закаляла згустками омлету й шматками тостів, таця виглядала мов після годування немовляти. Ваєрмен навіть соком поїв Елізабет з чашки-невиливайки. В кутку працював компактний телевізор, налаштований на 6-й канал. Там все ще безконкурентно панувала тема Цукерки. Той був мертвий, отже 6-й канал топтався по його тілу. Він, безперечно, на краще й не заслуговував, але все одно було гидко.

— Схоже, вона вже наїлася, — сказав Ваєрмен. — Посидиш з нею, поки я засмажу тобі парочку яєць з тостами?

— Радо, але не варто клопотатися. Я працював допізна, а потім трохи підживився. Аякже. Підживився. Перед виходом з дому я встиг поглянути на порожню миску в кухонній мийці.

— Та який там клопіт. Як сьогодні твоя нога?

— Незле, — це було правдою. — Et tu Brute?[234]

— Дякую, я в порядку. — Проте лице в нього було втомлене, ліве око залишалося мутно-червоним. — П’ять хвилин — і все буде готово.

Елізабет сиділа майже в повному ауті. Я запропонував їй попити, вона трохи сьорбнула з невиливайки й одвернулася. В безжальному зимовому світлі її обличчя виглядало старезним, безтямним. Гарненьке з нас склалося тріо, подумалось мені: жінка в маразмі, колишній юрист з кулею в голові та колишній будівничий, ампутант. Кожен має бойовий шрам на правому боці голови. В телевізорі адвокат Цукерки Брауна — тепер, звісно, колишній адвокат — закликав до прискіпливого розслідування. Заплющивши очі, Елізабет, певно, продемонструвала ставлення до цього заклику всього округу Сарасота — похилившись на ремені візка, вона заснула, її опасисті груди задерлися вгору.