— Я також вирішив, що мушу якось спокутувати. Мені не хотілося їхати кудись у Дарфур чи у Новий Орлеан і працювати нормальним волонтером, хоча я про це думав. Мені вірилось, що, можливо, маленькі кульки з лотерейними цифрами на них все ще десь перегортаються, і чергова готується вискочити крізь трубу. Останній номер.

— Авжеж, — сказав я, і ніби чийсь холодний палець легесенько торкнувся моєї потилиці. — Ще один номер. Мені знайоме це відчуття.

— Sisenor, я тобі вірю. Я сподівався робити добро, звести докупи свій балансовий звіт. Бо відчував, що баланс мені потрібен. Одного дня я натрапив на оголошення в тампівській газеті «Триб’юн»: «Потрібен компаньйон для літньої леді і доглядач кількох острівних садиб преміум-класу. Претендент мусить надати резюме і рекомендації, які відповідатимуть прекрасній зарплатні і привілеям. Це відповідальна посада для адекватно достойної особистості. Претендент мусить мати страховку». Далебі, я був застрахований і мені сподобався тон оголошення. Зі мною мав бесіду юрист міс Істлейк. Він сказав, що пара, котра раніше виконувала ці обов’язки, змушена була повернутися до Нової Англії, коли хтось з її чи його батьків попав у катастрофу.

— Отже, ти отримав цю роботу. А як щодо...? — я вказав на його голову.

— Я йому навіть не заїкався про це. Він і без того мав сумніви — гадаю, дивувався, чому це справному правнику з Омахи заманулося вкладати в ліжко стару леді і мацати замки на здебільшого замкнутих будинках — але міс Істлейк... — Він потягнувся до неї, щоб погладити її покривлену руку. — Ми відразу зрозуміли одне одного по очах, правда, мила?

Вона тільки схропнула, але я побачив вираз на Ваєрменовім обличчі і знову відчув, як холодний палець торкнувся моєї потилиці, цього разу трохи сильніше. Відчувши це, я зрозумів: ми троє опинилися тут, бо щось хоче, щоб ми були тут. Моє розуміння не мало під собою логіки, на якій мене було виховано і на якій я був створив свій бізнес, але воно було правильним. Тут, на Думі, я став іншою особистістю, тут мені вистачало тієї логіки, що існувала в кінчиках нервів.

— Розумієш, я уособлюю для неї світ, — сказав Ваєрмен. Зітхнувши, ніби підіймав щось важезне, він взяв салфетку й витер собі очі. — Коли я тут з’явився, вся та божевільна гарячка, про яку я тобі розповідав, вже спливла з мене, як лайно. Я опинився в цій безхмарній сонячній країні, потрощений, безрадісний чоловік, спроможний хіба що — поки не потемніє в очах, не заболить голова — побіжно проглянути газету. Я тримався однієї засадничої ідеї: мушу сплачувати борг. Робити роботу. Знайду і буду її робити. Після цього мені вже було все однаково. Міс Істлейк аж ніяк не найняла мене, вона мене прихистила. Едгаре, коли я сюди приїхав, вона була зовсім іншою. Вона була бадьорою, веселою, амбітною, примхливою, кокетливою, вимогливою — якщо хотіла, вона могла вирвати мене з мого печального стану або розсмішити, і вона часто це робила.