Оглядаючись на острів Дума, я згадую ті дні у лютому і березні, коли я малював портрет Ваєрмена, як найкращі дні мого життя.
— 16 —
— 16 —
Наступного дня Ваєрмен зателефонував о десятій. Я вже був біля мольберту.
— Я не заважаю?
— Все гаразд, можу зробити перерву, — збрехав я.
— Ми за тобою скучали сьогодні вранці, — пауза. — Ну, розумієш, я за тобою скучив.
— Так, — сказав я.
— Це не контракт, а справжні пестощі. Там майже нема з чим трахатися. В ньому йдеться про те, що ви з галереєю ділите все навпіл, але я збираюся зробити твою долю перемінною. П’ятдесят на п’ятдесят не буде після того, як сумарні продажі досягнуть чверті мільйона. Щойно ти перейдеш цю межу, поділ стане шістдесят на сорок, на твою користь.
— Ваєрмене, мені ніколи не продати картин на чверть мільйона доларів!
— Я сподіваюся, вони вважають так само,
— А ще хай мені подрочить Міс Флорида, — промовив я безсило. — Не забудь вписати в контракт такий пункт.
— Вписав. Є там ще одна цікава стаття, угода складається на сто вісімдесят днів. Треба їх обмежити дев’яноста. Я не вбачаю з цим проблем, але само по собі це цікаво. Вони бояться, що налетить якась велика нью-йоркська галерея і тебе в них поцупить.
— Щось там є ще в тому контракті, що мені варто знати?
— Та ні, до того ж я відчуваю, ти волів би повернутися до роботи. Я сам зв’яжуся з містером Йошида з приводу цих змін.
— А якісь зміни з твоїм зором є?
— Ні,