Я аж підстрибнув, почувши за спиною голос Ваєрмена.

— Тільки-но я розташую порцеляну хоч якось осмислено, вона все змітає. Скинула додолу вже цілу купу статуеток і вони побилися.

— Вони цінні?

— Деякі, але не в тім справа. Притомною вона пам’ятає кожну з них. Знає і любить. Бувало, підходить і питається, де Бо Піп[251]... або Кочегар.., а мені доводиться казати їй, що вона їх розбила, і тоді вона цілий день у печалі.

— Бувало, підходить...

— Так. Авжеж.

— Піду я, певне, додому, Ваєрмене.

— Малюватимеш?

— Сподіваюся, — я обернувся до розгардіяшу на столі. — Ваєрмене?

— Я тут, vato.

— Чому вона все тут так нівечить у такому стані?

— Гадаю... тому що їй нестерпно бачити це в такому стані.

Я вже був відвернувся, аж тут він поклав мені руку на плече.

— Я волів би, щоб ти не дивився зараз на мене, — промовив він ледь стримуваним голосом. — Я зараз сам не свій. Виходь у центральні двері, а там двором, якщо хочеш потрапити на берег. Підеш?

Я пішов. А діставшись додому, працював з його портретом. Той вдавався добре. Я маю на увазі, був гарним. Я бачив його лице таким, ніби воно хотіло вийти з рамки. Виринути. Нічого особливого, але гарно. Завжди найкраще, коли нічого особливого. Я пам’ятаю, що почувався щасливим. Умиротвореним. Мушлі мурмотіли. Права рука мені чесалася, проте стиха, десь глибоко. Чорним прямокутником зяяло вікно на Затоку. Раз я сходив донизу й з’їв сандвіч. Увімкнув радіо й знайшов станцію «Кістка», там Джей Гайлз[252] співав «Тримайся своєї любові». Що особливого у Джей Гайлзі, окрім просто величі — він дарунок богів рок’н’ролу. Я продовжив малювати і лице Ваєрмена виринало ще ясніше. Тепер він став фантомом. Привиддям, що визирає з картини. Але безпечним привиддям. Я просто знав, якщо обернуся, Ваєрмен не стоятиме на сходах там, де стояв був Том Райлі, а залишатиметься у своєму, непроглядному ліворуч світі далі по берегу у Ель Паласіо де Асесінос. Я малював. Радіо грало. Під сподом музики мурмотіли мушлі.

В якийсь момент я закінчив, прийняв душ і ліг у постіль. Сновидінь не було.