Треба попрохати показати перший слайд. Може, хоч на це я спроможусь і картини направлять мене далі. Мушу на це сподіватися. Лишень поглянувши на аркуш у себе в руці, я побачив, що його не тільки розірвано навпіл, а ще й нотатки, змочені моїм потом, так розпливлися, що прочитати їх більше не було ніякої можливості. Чи тільки через цей факт, чи взагалі від стресу, але вимкнувся зв’язок між моїм мозком і очима. А який там бувперший слайд, до речі? Поштова скринька? «Захід з софорою»? Я був майже певен, що ні той, ні інший.

Ось уже всілися всі. Аплодисменти вщухли. Саме час Американському примітивісту роззявити рота й заревіти. У третьому ряду біля проходу сиділа та сучкувата вишпорка Мері Айр з чимось схожим на графісценічний блокнот. Я видивлявся Ваєрмена. Це він затяг мене в цю справу, але я не збирався надрати йому сраку. Хотів лише вибачитися очима за те, що ось-ось трапиться.

— Я сидітиму в першому ряді, — обіцяв він мені. — Прямо по центру.

Там він і сидів. По ліву руку від нього я побачив Джека, мою домовпорядницю Хуаніту, Джимі Йошиду й Алісу Окойн. А по праву руку від Ваєрмена, біля проходу...

Чоловік, що сидів біля проходу, міг бути галюцинацією. Я моргнув, але він не зник. Це обширне, темне, спокійне обличчя. Цяфігура так міцно вгрузла у плюшеве крісло, що її звідти й ломом не видовбати: Ксандер Камен втупився в мене крізь свої величезні окуляри у роговій оправі, ще більше, ніж завжди, схожий на другорядного божка. Цей гладун не міг тримати щось у себе на колінах, тож перев’язаний подарунковою стрічкою трьох-футової довжини пакет примостився на його безмірному череві. Він помітив моє здивування — мій шок — і подав виразний знак: не банально махнув рукою, а милостиво відсалютував — спершу приклав пучки пальців собі до масивного лоба, тоді до губ, а відтак, розчепіривши пальці; простягнув у мій бік долоню. Бліду й велику. Він мені посміхався так, ніби його присутність в першому ряді аудиторії імені Гелдбарта, поряд з моїм другом Ваєрменом, була найзвичайнішою подією у світі. Своїми товстими губами він зартикулював чотири слова: «Ти можеш це зробити».

І я, либонь, зможу. Якщо скерую думки геть від цього місця. Якщо почну думати кругаля.

Я подумав про Ваєрмена, точніше про Ваєрмена, котрий дивиться на захід, і до мене повернулися вступні слова.

Я кивнув Камену. Камен кивнув мені у відповідь. Відтак я озирнув зал і побачив, що там сидять просто люди. Всі ангели були в нас над головами, і тепер вони там літали в темряві. А щодо демонів, то вони, скоріш за все, пурхали лише в моїй уяві.