Біль — найпотужніший двигун любові. Так каже Ваєрмен.

Я проклав собі шлях навкруг стільців, на яких сиділи мої найдорожчі, найкоханіші, сміялися й теревенили і — я цього певен — виголошували тости за мене, пили за мою роботу, за удачу. Я витяг з відерця з водою останню пляшку шампанського, відсалютував величезному вікну, за яким лежала бухта Сарасота, і промовив: «За вас Елізабет. Hasta la vista, mi amada».

— Що означає слово амада?

Я обернувся. В дверях спальні стояла Пам. В голубій нічній сорочці, якої я не пам’ятав. З розпущеним волоссям. Таким довгим — аж до плечей — воно в неї не було після тих часів, як Ілса вчилася в молодших класах.

— Це означає: мила, — відповів я. — Це слово я почув від Ваєрмена. Він був жонатий на мексиканці.

— Був?

— Вона загинула. Хто сказав тобі про Елізабет?

— Юнак, котрий на тебе працює. Я просила його зателефонувати туди, спитати, як там справи. Мені дуже жаль.

Я посміхнувся. Хотів поставити пляшку назад, але не попав у відро. Чорт, я промазав повз столу. Пляшка гепнулась на килим і покотилася. Колись Дочка Хрещеного Батька була дитиною, що демонструвала свій малюнок усміхненого коника перед об’єктивом фотографа, котрий, певне, був джазовим фанатом у солом’яному капелюсі з пружинними підв’язками на рукавах. Потім вона була старою жінкою, котра, сидячи в інвалідному візку, виштовхувала з себе рештки свого життя, поки не відірвався від останньої шпильки її серпанок, востаннє зблиснувши у флуоресцентному світлі арт-галерейного офісу. А що було між цими часами? Можливо, воно видається не значнішим за кивок головою чи помах рукою порожньому синьому небу. В кінці усі ми опиняємося розпластаними на підлозі.

Пам простягнула до мене руки. У велике вікно заглядав місяць, у його світлі я побачив троянду, витатуювану на одному з горбочків її грудей. Щось нове, щось інше... але груди були знайомими. Я їх добре знав.

— Іди до мене, — промовила вона.

Я пішов. Зачепив сервірувальний столик болящою ногою і, коротко скрикнувши, зашпортався в останніх двох кроках і падав в її обійми, гадаючи, як гарно ми возз’єднаємося, гепнувшись долі удвох, я поверх неї. Може, мені навіть пощастить зламати їй пару ребер. Це запросто, після приїзду на острів Дума я набрав двадцять фунтів.

Але вона була міцною жінкою. Я зовсім про це забув. Вона витримала мою вагу, спершу відхилившись на одвірок спальні, а тоді випросталася й обняла мене. Я теж обхопив її рукою і, поклавши підборіддя їй на плече, вдихав її запах.