— Об одинадцятій дев’ятнадцять, — промовив він. — Шансів не було ніяких.

Ваєрмен сховав своє лице у себе в долонях.

— 11 —

— 11 —

У Ріц, куди мені аж ніяк не хотілося, я, втомлено накульгуючи, потрапив о чверть на першу ночі. Краще б мені було опинитися в своїй спальні у Великій Ружі. Лежати посередині ліжка, скинувши додолу, як колись, декоративні подушки, нову ляльку, і притискати до грудей Ребу. Лежати й дивитися на обертання вентилятора. Найбільше мені хотілося поринути в сон під мурмотіння мушель під будинком.

Натомість я опинився серед цього холу: надто пишного, повного людей і музики (навіть о цій годині піаніст в кутку грає щось легке на роялі), а найгірше — тут забагато світла. І моя сім’я все ще тут. Я не був на церемоніальній вечері. Я не маю права пропустити церемоніальний сніданок.

Я попросив у клерка свій ключ. Він подав мені його разом з купою листів. Я відкривав їх один по одному. Здебільшого вітання. Послання від Ілси було інакшим: «Ти в порядку? Якщо я не побачу тебе о 8 ранку, піду тебе шукати. Чесно попереджаю».

Останнім в пачці був конверт від Пам. У ньому записка, лише чотири коротких слова: «Я знаю, вона вмерла». Невимовлене теж лежало в конверті. Ключ від її номера.

— 12 —

— 12 —

Через п’ять хвилин я стояв з ключем в руках перед дверима №847. Я націлився ключем у шпару, відтак потягнувся рукою до дверного дзвінка, відтак озирнувся в бік ліфтів. Так я простояв там хвилин п’ять чи навіть більше, знічений, не знаючи на що зважитись, і стояв би, можливо, ще довше, якби не почув, що двері ліфту розсуваються, а з-за них лунає веселий п’яний сміх. Я злякався, що зараз з’явиться хтось знайомий — Том або Бозі, або здоровань Ейнджі зі своєї дружиною. Чи навіть Лін з Ріком. Хоча я зарезервував і не весь поверх для моїх гостей, проте зараз в більшості номерів тут жили вони.

Я штрикнув ключем в замок. Ключ був електронний, його навіть повертати не треба було. Прочинилася щілина зеленого світла, сміх наблизився по коридору, і я сковзнув до кімнати.

Для неї я замовляв апартаменти, тож вітальня тут була велика. Перед виставкою тут напевне відбувалася вечірка, бо в кімнаті стояли два сервірувальні столики, на яких купчилися тарілки з залишками тартинок. Я помітив два, ні — три відерця для шампанського. Дві пляшки стирчали денцями вгору, загиблі бійці. Третя виявилася поки що напівживою.

Це знову повернуло мене подумки до Елізабет. Я побачив, як вона сидить біля свого Порцелянового міста, схожа на Кетрин Гепберн у «Жінці року»[341], і каже: «Подивись, як я розташувала дітей біля школи! Іди-но, подивись!»