Він мовчав.

Я тицьнув пальцем у слова ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД.

— Дивись, вони навіть правильний термін підібрали. Чи ти вважаєш, аби вона була бідною й чорною, вони б назвали її ЗАМУРЗАНОЮ МАРАКОЮ, поставивши це повідомлення десь на передостанній сторінці? Бо я вважаю, що саме так.

— Якби вона була бідною і чорною, вона взагалі ніколи б не мала паперу для малювання. А для початку, їй треба було впасти вниз головою з воза.

— Це якраз те, що трап... — Я обірвав себе, мою увагу знову перехопило мутне фото.

Тепер я роздивлявся старшу сестру. Адріану.

— Що? — спитав Ваєрмен, і спитав це тоном, в якому чулося — Ну, що там ще?

— Її купальник. Тобі він не здається знайомим?

— Я можу бачити тільки його верх. Елізабет тримає картинку так, що перекриває всіх інших.

— А та частина, яку ти бачиш?

Він придивися уважніше:

— Аби я мав лупу.

— Тоді, можливо, видно було б ще гірше.

— О’кей, мучачо,щось цей купальник мені трішечки нагадує... хоча цю думку, либонь, якраз ти сам мені навіяв.

— З усіх картин серії «Дівчина і Корабель» тільки на одній є дівчина в човні, котру я не впізнаю: №6. Та, що з ясно-рудим волоссям, у синьому суцільному купальнику з жовтою стрічкою навкруг шиї. — Я побарабанив пальцями по мутній фотографії на фотокопії, яку мені подарувала Мері Айр. — Ось ця дівчина. Ось цей купальник. Я впевнений у цьому. І Елізабет так вважала.