От Елізабет добре знала, що воно таке.

Це промовляли її рисунки олівцем, а відтак і малюнки фарбами.

Це, мов отримати язика після того, як жив німим. І більше того. Краще. Це, мов повернути власну пам’ять, а пам’ять для людини — дійсно все. Пам’ять — це особистість. Це те, чим ти є. Навіть провівши першу лінію, ту неймовірну першу лінію, що позначала межу неба й Затоки, вона зрозуміла, що бачити й пам’ятати — це речі взаємопов’язані, і взялася себе відновлювати.

Персе не мала стосунку до цього. Спочатку — ні.

Я був певен.

— 5 —

— 5 —

Наступні чотири години я то занурювався у світ Ліббіт, то вигулькував на поверхню. Пірнати в її світ було цікаво і лячно.

Іноді я щось записував — дівчина дуже голодна, почнемо з цього — але здебільшого малював. Нашою справжньою мовою спілкування були малюнки.

Я розумів швидкий перехід її родини від здивування до байдужості, а потім і нудьги. Причиною цього зокрема була неймовірна плодовитість дівчинки, крім того, вона була їхньою малою Ліббіт, а серед своїх завжди живий отой скепсис — що може особливого з’явитися з Назарету, хіба не так? Але їхня байдужість тільки роз’ятрювала її почуття голоду. Вона шукала нових способів привернути їхню увагу, шукала нових кутів зору.

І знайшла. Бог їй допоміг.

Я малював птахів, що летять догори ногами, і звірів, що ходять по воді басейну.

Я малював коня з такою широкою посмішкою, що вона вибігала за межі його морди. Я гадав, десь у цей час в картинку ввійшла Персе.

Тільки...

— Тільки Ліббіт не знала, що це Персе, вона гадала...

Я перегорнув назад стос її малюнків, майже до самого початку. До круглого усміхненого чорного обличчя. З першого погляду я був вирішив, що це портрет Няні Мельди, але варто було придивитися — обличчя було не жіночим, а дитячим. Це було лице ляльки. Раптом моя рука, сама, почала черкати поряд з цим лицем напис НОВІН — такими швидкими, різкими штрихами, що аж старий жовтий олівець Елізабет тріснув на останній рисці печатної літери Н. Я кинув його на підлогу і вхопив інший.