Саме через цю Новін спершу віщало Персе, щоб не налякати маленьку дівчинку. Що могло видаватися більш безпечним, ніж усміхнена лялечка-негритосочка в червоній хусточці, як у коханої Няні Мельди?

А чи здивувалася або злякалася Елізабет, коли лялька заговорила? Навряд. Вона могла бути дивовижно талановитою у своєму мистецтві, але все одно залишалася малою трирічною дівчинкою.

Новін говорила їй, що малювати, а Елізабет...

Я знову вхопив свій альбом. Нарисував пиріг на долівці. Розпластаний на долівці. Мала Ліббіт вважала, що на цю витівку її напоумила Новін, але то Персе перевіряла можливості Елізабет. Персе експериментувала, як експериментував я, намагаючись з’ясувати потужність своїх нових здатностей.

Затим прийшов час Аліси.

Бо лялька нашептала, буцімто десь там лежить скарб, і шторм зробить його приступним.

Отже, то була зовсім не Аліса, ні. І не Елізабет, бо вона не була тоді ще Елізабет — ні для родини, ні для себе самої. Велика буря 27-го року була ураганом Ліббіт.

Бо татусь зрадіє, знайшовши скарб. Бо татусеві треба думати про ще щось, окрім...

— Вона постелила постіль, — промовив я захриплим, зовсім не своїм голосом, — от хай тепер в ній і спить.

...Окрім як шаленіти від того, що Аді втекла з тим Емері — Целулоїдним Комірцем.

Так. Таким було життя на південному кінці острова Дума у 1927 році.

Я нарисував Джона Істлейка — сам тільки промельк його ластів на тлі неба, кінчик рурки і тінь внизу. Джона Істлейка, котрий пірнає по скарб.

Пірнає, щоб дістати нову ляльку для своєї доні, хоча поки що не вірить, що там щось є.

Поряд з одним з ластів я викарбував слова ЗАКОННИЙ ПРИЗ.

Чимдалі ясніші образи зринали в моїй уяві так, ніби всі ці довгі роки вони чекали на звільнення, і на коротку мить мене вразила думка — а що як кожний малюнок (і кожне знаряддя його виконання), від печерних в Центральній Азії і до Мони Лізи, має в собі приховану пам’ять про його створення і його творців, закодовану в штрихах, мов ДНК.

Пливи вперед, поки я не гукну стоп.