На аркуші з пірнаючим татом я намалював також Елізабет — вона зайшла у воду аж по свої пухкенькі коліна, під пахвою в неї стирчала Новін. Ліббіт була майже точною копією лялі на моїм етюді, котрий вибрала для себе Ілса, я йому ще дав назву «Кінець гри».

А після того, як він знайшов усі ті речі, він мене обнімав, обнімав, обнімав.

Я поспішливо начеркав малюнок, де, зсунувши маску собі на лоба, Джон Істлейк якраз саме це й робив. Поряд, на ковдрі, стояв пікніковий кошик, на його кришці лежав гарпунний пістоль.

Він обнімав мене, обнімав мене, обнімав мене.

«Нарисуй, — шепнув мені голос. — Нарисуй свій законний приз Елізабет. Нарисуй Персе».

Але я не послухався. Я злякався того, що можу побачити. І того, що воно може зі мною зробити.

А як щодо тата? Щодо Джона? Чи міг він про щось здогадуватись?

Я перегорнув її малюнки і знову подивився на той, де кричав, весь у крові, Джон Істлейк. Він встиг багато чого взнати. Можливо, запізно, але дещо він зрозумів.

Що ж направду трапилося з Тесі й Ло-Ло?

І що на довгі роки змусило замовчати Персе?

І хто воно таке? Дуже схоже, що ніяка воно не лялька.

Я міг би продовжувати — зображення Тесі й Ло-Ло на стежці, на стежці, по якій вони біжать, взявшись за руки, вже просилося втілитися на папері, — але стан напівтрансу в мене послабшав, і стало смертельно страшно. Крім того, вирішив я, мені вже достатньо про все відомо, а решту, я був цього майже певен, допоможе з’ясувати Ваєрмен. Тому я закрив свій альбом. Поклавши огризок коричневого олівця, який колись належав давно неіснуючій дівчинці, я зрозумів, що дуже хочу їсти. Я просто дико зголоднів. Ну то й що, відчуття це для мене не нове, до того ж в холодильнику повно їжі.

— 6 —

— 6 —

Донизу я спускався повільно, у голові кружляли образи — чапля догори ногами з очима-буравчиками; усміхнені коні; величезні човни ластів на батькових ступнях — потреби ввімкнути світло у вітальні в мене не виникло. Я вже цілком призвичаївся долати шлях від підніжжя сходів до кухні у чорноті квітневої ночі. На той час я вже вважав своїм цей самотній дім, що виставив щелепу понад урізом води, і не міг собі уявити, що його доведеться залишити. На півдорозія зупинився, подивившись крізь вікно Флоридської кімнати на Затоку.