Я подумав, що здурію, якщо задивлюся довго на цей його картуз.

Воно зникло у траві правіше нас. Чорний чоловічок у синіх бриджах, ростом десь п’ять з половиною футів. Трава була не вище п’яти футів, і проста арифметика підказувала, що він ніяк не міг в ній зникнути, але ж він зник.

Мить, і він — воно — опинилося на ґанку, либлячись до нас, немов Старий Сімейний Дантист, а відтак, без паузи, він — воно — вже стояло внизу сходів і знову мелькнуло в бур’яни, не перестаючи дарувати нам посмішку.

Посмішку з-під свого картуза.

Картуз у нього був ЧЕРВОНИЙ.

Джек вже готовий був втікати. На його обличчі не залишилося іншого виразу, окрім дурнуватого, панічного переполоху. Я відпустив Ваєрмена і вхопив його, а якби і Ваєрмен зараз вирішив тікати, гадаю, тут би й настав кінець нашій експедиції. Кінець кінцем, я мав лише одну руку, і нездатен був утримати їх обох. Не утримав би й одного, аби котрийсь з них дійсно почав утікати.

Сам вельми наляканий, я й не думав про втечу. І Ваєрмен, благослови його Господи, тримався, дивився, роззявивши рота, на чорного чоловічка, котрий наступного разу виник серед бананових дерев, між басейном і стодолою.

Я вхопив Джека за пасок і рвонув назад. Не міг дати йому ляпаса — не мав зайвої руки для цього — тож обійшовся криком: «Він несправжній! Це її кошмар!»

— Її... кошмар?

Щось схоже на зрозуміння блимнуло у Джекових очах. Чи лиш дещиця свідомості. Скоріш, останнє.

— Її кошмар, її Хокало, те, чого вона боялася, коли гасили світло, — пояснив я. — Джеку, це просто звичайний привид.

— Звідки ви знаєте?

— Ну, по-перше, він мерехтить, як старовинна кінострічка, — промовив Ваєрмен. — Сам придивися.

Чорний чоловічок зник, раптом виник знов, тепер біля басейну, перед іржавою драбиною, що вела на платформу для пірнання. Либився до нас з-під свого червоного картуза. Сорочка на нім була така само синя, як його бриджі. Він стрибав туди-сюди на своїх застиглих, завжди вивернутих в однаковій позиції ногах, немов фігура в стрілецькому тирі. Знову зник, знову з’явився на ґанку. За мить він був уже на доріжці, майже прямо перед нами. Мені було боляче на нього дивитися, мені й зараз лячно від нього... та тільки тому, що колись лячно було їй, Ліббіт.