— Сусідів? — здивувався Ваєрмен.
Я показав пальцем прямо вгору. Джек з Ваєрменом подивилися туди й побачили велику колонію брунатних кажанів, що спали, скупчившись у щось на кшталт хмари, зваляної з павутиння. Я поглянув під ноги й побачив, що ґанок був не всіяний, а буквально вимощений їхнім лайном. Як тут було не порадіти тому, що на голові я маю картуза.
Піднявши очі, я побачив Джека вже біля підніжжя сходів.
— Ніяким чином, бейбі, — заявив він. — Називайте мене сцикуном, називайте мене серуном, називайте мене хоч чим, але я туди не піду. У Ваєрмена — це змії. У мене — кажани. Якось... — він затнувся, видно, хотів щось розказати і, либонь, дуже, але не знав, як це зробити. Замість того він відступив ще на крок. На мить я зачудувався з феномену страху: чого не міг досягнути жокей-привид (наблизився до цілі, але зійшов з дистанції), того досягла колонія сплячих брунатних кажанів. У всякому разі, з Джеком.
Ваєрмен сказав:
— А ти знаєш, що вони ще й сказ переносять,
Я кивнув:
— Доведеться пошукати чорний хід.
— 14 —
— 14 —
Ми повільно просувалися вздовж стіни будинку, попереду Джек з червоним пікніковим кошиком. Його сорочка потемніла від поту, але він не виказував жодних ознак нудоти. Хоча мусив би, напевне, ми всі троє мусили б. Від басейну долітав майже всепоглинаючий сморід. Висока трава чіплялася нам за штани. Жорсткі стебла ліродревесника кололи нам литки. Вікна будинку містилися високо, Джек готовий був стати Ваєрмену на плечі, але все одно не дістав би.
— Котра зараз година? — віддихуючись запитав Джек.
— Саме час тобі почати рухатися трохи швидше,
— Авжеж, — відповів Джек таким безрадісним голосом, якого я до цього дня ніколи не чув від нього. — А потім у вас станеться серцевий напад і ми з босом будемо демонструвати на вас техніку штучного дихання.
— Ти натякаєш, що я в поганій формі?
— В хорошій, але все’дно на п’ятдесят зайвих фунтів зависаєте в кардіологічно небезпечну зону.
— Перестаньте, — гримнув я. — Обоє.
— Постав, — сказав Ваєрмен. — Постав цей