Джек нахилився, підважив кошика, поглянув на Ваєрмена.
— Що в ньому? Золоті злитки?
Ваєрмен підхопив торбу з їжею й безтурботно всміхнувся.
— Я доклав трохи зайвих.
Ми продовжили нашу путь вздовж зарослої під’їзної алеї, озираючись, чи не вигулькне знову десь жокей. Він не повертався. Подолавши сходинки ґанку, Джек поставив кошик долі й полегшено зітхнув. Раптом позаду почулося лопотіння крил.
Обернувшись, ми побачили приземлення на алею чаплі. Це напевне був той самий птах, що роздивлявся мене своїм крижаним оком з тенісного корту в
— А це справжнє? — спитав Ваєрмен. — Що скажеш, Едгаре?
— Це справжнє, — відповів я.
— Звідки ти знаєш?
Я міг вказати на те, що чапля має тінь, але пригадав, що при садовому жокеї теж була тінь, мене тоді ще це вразило.
— Просто знаю, ходімо в дім. Стукати нема потреби. Це неформальний візит.
— 13 —
— 13 —
— Ого, в нас, схоже, проблема, — промовив Джек.
У порослій іспанським мохом веранді стояла напівтемрява, але, коли наші очі звикли до неї, ми побачили товстий іржавий ланцюг, яким було оплутано двостулкові двері. На ньому висіло аж два замки. Ланцюг проходив крізь гаки в одвірку.
Ваєрмен підступив ближче, роздивляючись.
— Знаєш, — сказав він, — нам з Джеком, мабуть, вдасться вирвати один, або й обидва ці гаки. Їхні найкращі дні минулися.
— Найкращі роки, — уточнив Джек.
— Мабуть, — погодився я, — але, майже напевне, самі двері теж замкнені на замок, а якщо почати смикати за гаки й дзвеніти ланцюгом, ви можете потурбувати сусідів.