— Ти маєш на увазі
— Доріс Дей[381], 1956 рік, — вгадав я, проспівавши: — «Майбуття нам ніколи не побачити», сам собі подумавши:
— А що ж таке
— Давайте наразі це облишимо, — сказав я. — Хоча дуже дивно знайти тут цей єдиний лист.
— Чудно, але не вельми й дивно, — не погодився Ваєрмен. — Уяви собі, що ти вдівець, з котрим живуть юні дочки, чи забирав би ти з собою в нове життя останню записку від свого бутлегера?
Я замислився і вирішив, що він має рацію.
— Ні... хоча я, либонь, знищив би її разом зі своєю колекцією французьких картинок.
Ваєрмен знизав плечима.
— Не нам знати, як багато він знищив непевних паперів... чи як мало. Окрім спорадичного пияцтва з приятелями, його репутація загалом виглядала чистою. А втім,
— У всякому разі, приємно на це сподіватися. Давайте роздивимося, може ще щось знайдеться.
— 2 —
— 2 —
На перший погляд, там нічого більше не було. Ми позаглядали до всіх приміщень і нічого нам не трапилося, окрім того, що у кімнаті — схоже, колишній їдальні — я перечепився об здиблену дошку. Проте Ваєрмен з Джеком вчасно мене підхопили, та й зрадила мене не моя здорова нога; вона мене якраз утримала від падіння.
На обстеження горішніх приміщень надії майже не було. Сходи туди, їхні знівечені перила і майданчик другого поверху вціліли, але вище було лише порожнє небо, в якому вигойдувалося листя високої пальми. Другий поверх — сякі-такі рештки, а третій — суцільний розгардіяш. Після безрезультатних розшуків ми попрямували до кухні і принагідно зробленого нами ґанку назад, у зовнішній світ, не маючи чим похвалитися, окрім як старою запискою постачальника контрабандного пійла. Я здогадувався, що може означати