— Ваєрмене, — почав я, — обережніше...

Перш ніж я доказав, замок — старий, маленький, напевне наскрізь проіржавілий — крекнув. Сходинка злетіла вгору, одірвавшись і від завіс. Ваєрмен завалився назад. Його підхопив Джек, а відтак я перейняв Джека, незграбно, однією рукою. Великий ліхтар гепнувся на підлогу, але вцілів, тільки крутнувся променем, висвітивши бридку купу мертвих ос.

— Святі мощі, — вилаявся Ваєрмен, відновивши рівновагу. — Ларрі, Керлі й Мо[382].

Джек вхопив ліхтар і посвітив у отвір на сходах.

— Що? — запитав я. — Є там щось? Чи нічого? Кажи!

— Щось є, але це не керамічна посудина, — відповів він. — Тут металічна коробка. На вигляд, як з-під цукерок, тільки більша. — Він нахилився.

— Зачекай, не чіпай, — порадив Ваєрмен.

Але вже було пізно. Джек засунув туди руку вже по лікоть, на секунду я повірив, що ще мить і його обличчя засудомиться криком, щось вхопить і засмикне його у ящик аж по плече. Та він випростався, тримаючи в руці жерстяну коробку у формі серця. Показав нам. На кришці, ледь видний під іржею, посміхався рожевощокий ангел. Під ним старомодною в’яззю були намальовані слова:

Джек запитально подивився на нас.

— Давай далі, — сказав я, відчуваючи одночасно розчарування й полегшення, бо вже був певен, Персе там нема. — Ти знайшов, ти й відчиняй.

— У коробці, либонь, малюнки, — здогадався Ваєрмен.

Я теж так думав. Але там не було малюнків. Зі старої іржавої жерстянки Джек дістав ляльку Ліббіт, я уздрів Новін, мов щось рідне.

— Ууууу, — здавалося промовляли її чорні очка й малиновий усміхнений рот, — Уууууу, я пролежала тут так довго, ти, бридкий дядько.

— 4 —

— 4 —

Вона явилася з коробки, як ексгумований труп зі склепу, і мене охопив безпорадний жах, котрий зародився в серці і розпросторився на всі боки, загрожуючи спершу послабити мені м’язи, а відтак і геть їх розпатрати.

— Едгаре, — смикнув мене Ваєрмен, — ти в порядку?

Я намагався триматися скільки було сили. Найгірше — беззуба посмішка ляльки. Посмішка, як і картуз на жокеї, була червоною. І, які у випадку з жокейським картузом, я відчував, що, якщо задивлюся на неї довго, вона мене зведе з розуму. Ця посмішка ніби проголошувала, що все, що відбулося в моєму новому житті, — це сон, який наснився мені у шпитальному відділку інтенсивної терапії, поки машинерія підтримувала моє життя на останній межі... і це гарно, це навіть на краще, бо в такому разі нічого поганого не трапилося з Ілсою.