— То де ми шукатимемо малюнки? — спитав Джек.
— Не маю уявлення, — признався я. — Я навіть не... — Шматок тиньку лежав на порозі, і я його буцнув. Хотів піддати, щоб він полетів, але стара і вогка штукатурка просто розсипалася. — Я навіть не певен, що тут збереглися якісь малюнки. Після того як побачив, у якому тут все стані.
Відчувши вологий сморід, я знову оглядівся довкола.
— Ти можеш мати рацію, але я тобі не вірю, — заперечив Ваєрмен. — Тому що ти,
До кабінету ввійшов Джек, чвакаючи по трухлявим дошкам, попрямував до бюро. Крапля впала йому на козирок картуза і він задрав голову.
— Стеля прогнила, — зауважив він. — Там, нагорі, в ті давні часи, либонь, була ванна, а може, й дві, а може, й цистерна на даху для дощової води. Я бачу труби. Колись, невдовзі, все звідти провалиться сюди, і цей письмовий стіл скаже бай-бай.
— Будь обережнішим, Джеку, щоб тобі самому не сказати бай-бай, — застеріг його Ваєрмен.
— Тут мене більше непокоїть підлога, — відповів він. — Дошки аж прогинаються під ногами.
— Тоді вертайся звідти, — порадив я.
— Хвилинку. Дайте мені оглянути.
Він витягав одну по одній шухляди, говорячи:
— Тут нічого, і тут... і тут... — раптом застиг. — А тут щось є. Аркуш. Тут щось написано.
— Дай-но подивитися.
Джек обійшов калюжу, роблячи великі, обережні кроки, і віддав аркуш Ваєрмену. Я заглядав йому через плече. На простому білому папері крупним чоловічим почерком було написано:
19 серпня 1926 Джоні — що ти хотів, те й маєш. Це з останньої партії гарного товару, тільки для тебе, Мій Друже. «Шампусь» не найкращий, але «яка збіса різниця». Односолодовий гарний. Канадський «для простаків» (ха-ха). 5-галонова діжечка кентакського. І, як ти просив, «Стіл» (in cera)[379]. Це не моя заслуга, просто пощастило, але справді останній раз. Дякую за все. Друже. Побачимося, коли я повернуся до цього берега великої калюжі ДД