Чи вона не забула, бува, що мусить зробити? Няня Мельда може на це лише сподіватися. А зараз їй треба повертатися на перший поверх, поглянути на Аді. Її чоловік скоро почне її звати.

Вона не може до кінця повірити, що все це дійсно відбувається, і в той же час вона вірить, що все її життя було підготовкою до цього моменту.

Мельда каже — Дитятко, ти мусиш почути, як я буду гукати твого татуся. Коли я почну до нього гукати, тобі захочеться піти до басейну, забрати звідтам ті речі, що ти їх там залишила. Не залишай їх там на ніч, щоб не набралися роси.

Малює, не піднімаючи очей. А відтак каже слова, які звеселяють Мельді її перелякане серце — Ні, не залишу. Я візьму з собою Персе. Тоді мені не так страшно буде у темряві.

Мельда каже — Бери з собою, що хо’, принеси тілько Новін звідтам.

Оце і все, на що в неї вистачає часу, оце і все, на що вона наважується, пам’ятаючи про те особливе всевидюще моджо-око, що, либонь, нишпорить у неї в голові.

Сходячи вниз сходами, Мельда знову торкається своїх браслетів, їй дуже радісно від того, що вони були на ній, коли вона заходила в кімнату до Ліббіт, хай навіть і була тоді захована та крихітна порцелянова жіночка в жерстяній коробці.

Вона якраз встигає помітити мельк Адіної сукні у задній залі, коли та завертає до кухні.

Вже час. Усе йде до завершення.

Замість того, щоб іти вслід за Аді до кухні, Мельда біжить до передньої зали, до кабінету Містера, куди вона вперше за всі сім років, які працює на родину, заходить не постукавши. Містер сидить перед своїм письмовим столом, він без краватки, з розстібнутим коміром, а його шлейки висять по боках порожніми петлями. В руках в нього оправлена в золочену рамку світлина Тесі й Ло-Ло. Він піднімає на неї очі, червоні очі на схудлому, змарнілому обличчі. Він зовсім не дивується, чому це його домоврядниця вривається до нього без стуку, він виглядає людиною поза здивуванням, поза шоком, хоча, звичайно, це далі виявиться зовсім не так.