Його пожвавлення вистачило тільки, щоб добігти сюди, але тепер він знову в ступорі. Може, це через те, що трохи віддалік він бачить пару інших фігурок, котрі бредуть до берега? Бредуть по воді там, де вона мала б сягати їм вище голівок? Мельда думає інакше. Вона думає, що він все ще дивиться на свою старшу дочку, до якої, простягаючи свої мокрі руки, виходить з води чоловік, і кладе свої мокрі пальці їй на шию, спершу він перетискає її радісні схлипи, а потім тягне її в прибій.

А там, подалі в Затоці, погойдується в очкуванні на м’яких хвилях, мов маятник годинника, що показує час не в хвилинах й годинах, а в роках і століттях, чорний корпус корабля Персе.

Мельда хапає Містера за руку, заганяючи свої пальці глибоко йому в біцепс, і говорить до нього так, як ніколи в житті не дозволяла собі говорити до білої людини.

Вона каже — Та допоможи ж їй, ти, курв’ячий сину! А то ж він зараз її втопить!

Вона смикає його за собою. Він піддається. Вона не озирається побачити, чи він йде за нею, чи знову закляк, вона геть забула про Ліббіт, вона може думати зараз тільки про Аді. Вона мусить зупинити цю почвару Емері, перш ніж він встигне затягнути її під воду, і раніше, ніж на поміч йому прийдуть мертві діточки.

Вона кричить — Відпусти! Відпусти її.

Летить з горба, аж спідниці в’ються позаду неї. Емері вже занурив Аді майже по груди. Тепер Аді відбивається, але вже вона напівудушена. Мельда кидається до них і навалюється на мертвотно-блідого трупа, котрий тримає за горло свою жінку.