У драбині було півдюжини щаблів. Джек зміг підтримати мене до третього, а там мені вже стало по груди. Він подав мені ліхтар. Я похитав головою.

— Краще посвіти мені.

— Ви не в’їхали. Він вам потрібен не для світла, він потрібен для неї.

Я не міг нічого второпати ще цілу хвилину.

— Розкрутите ковпак з лінзою. Витягнете батареї. Засунете її всередину. Я подам вам воду

Невесело розреготався Ваєрмен.

— Ваєрмену подобається такий розклад, піпо. — А відтак звернувся до мене: — Давай, рушай. Курка вона чи курва, втопи її і покінчимо з цією сучкою.

— 9 —

— 9 —

Четвертий щабель тріснув. Драбина похилилася і я впав із затиснутим під пахвою кукси ліхтарем, котрий спершу освітив темніюче небо, а потім вкриті мохом коралові брили. Головою я добряче приклався до одної з них і на мить побачив зірки. Миттю пізніше я вже лежав на жорсткій постелі з кісток і бачив перед очима вічну посмішку Адріани Істлейк Полсон. З-проміж її мохнатих зубів на мене перестрибнула одна з тих блідих жаб, і я змахнув її рурою ліхтаря.

— Мучачо! — загукав Ваєрмен, і Джек приєднався: — Бос, ви в порядку!?

Голова в мене була розбита, я відчував, як кров теплими цівками стікає мені по обличчю, але вирішив, що я таки в порядку; безперечно, я перебував колись у значно гіршому становищі в Краї Тисячі Озер. Та й драбина, хоч і косо, все ще стояла. Я подивився праворуч, туди, де стояв покритий мохом джбан віскі «Шотландський Стіл», у пошуках якого ми дісталися аж сюди. Замість одної, на ньому сиділо вже дві жаби. Вони помітили, що я на них дивлюся, й, вирячивши очі, з роззявленими ротами плигнули мені в обличчя. Я не мав сумнівів, що Персе воліла б аби вони мали зуби, як в одоробла, створеного Елізабет. Ах, чудові старі деньки.

— Я в порядку, — відгукнувся я нагору, відкидаючи вбік жаб і намагаючись сісти. Піді мною й навкруг мене ламалися кістки. Хоча, ні.... Вони не ламалися. Занадто старими й відсирілими вони для цього були. Вони спершу гнулися, а відтак тріскалися. — Давайте сюди воду. Можна скинути її прямо в рюкзаку, тільки постарайтеся не поцілити мені ним у голову.

Я подивився на Няню Мельду.

— Я хочу взяти ваші срібні браслети, — сказав я їй, — але це не крадіжка. Якщо ви десь поряд і бачите, що я тут роблю, сподіваюся, ви поставитеся до цього як до віддачі. Як до передачі далі.