Я стягнув браслети з її решток і просунув у них своє ліве зап’ястя, підняв руку й дозволив їм сковзнути під власною вагою до межі упору. Наді мною через край цистерни нахилилася Джекова голова: «Едгаре, стережіться!»

Вниз полетів рюкзак. Уламок однієї з розтрощених мною при падінні кісток пробив пластик і звідти попливла тонка цівка води. Я скрикнув перелякано й зло, розчахнув торбу і заглянув усередину. Проколото було тільки одну пляшку. Дві інших уціліли. Я повернувся до вкритого мохом керамічного джбана, просунув руку в скопище масного слизу під ним і почав його відривати. Він не бажав піддаватися, але твар, що була всередині, забрала в мене дочку, і я не збирався їй попускати. Нарешті він покотився до мене, і коли він зрушився, добрячий шмат коралової каменюки, що стирчав за ним, плюхнув у багнюку.

Я посвітив на джбан. Бік, яким він тулився до стіни, лиш трохи поріс мохом, і я побачив гайлендера в кілті, який танцює свій флінг, брикливо задравши назад ногу. А ще на округлому боці джбанка я побачив криву тріщину. Це наробила та каменюка, що колись була одірвалася від стіни. Після того удару джбан, котрий Ліббіт наповнила водою з басейну у 1927 році, й почав сочитися, і тепер він був майже порожній.

Всередині нього я чув якесь торохкотіння.

— Я вб’ю тебе, якщо ти не зупинишся, але якщо зупинишся, я тебе відпущу. Тебе і твоїх друзів.

Я відчув, як розтягуються мої губи, як я щирюся. Чи не такий ощир бачила Пам, коли моя рука вчепилася їй у горло? Звісно, бачила...

— Не варто було тобі вбивати мою дочку.

— Зупинися зараз же, а то я вб’ю й другу.

Згори гукнув Ваєрмен, і в його голосі звучав неприхований відчай:

— Аміго, щойно зійшла Венера і, мені здається, це недобрий знак.

Я сидів, спершись на вологу стіну, в спину мені упиналися корали, а в бік — кістки. Рухатися було незручно, десь, в якійсь іншій країні, мені дико тремтіло стегно — поки що не до крику, але, схоже, що вже невдовзі. Я не уявляв собі, чи зможу в такому стані вилізти вгору драбиною, але був надто розлючений, щоб цим перейматися.

— Вибач мене, міс Булочко, — пробурмотів я до Аді і встромив в її кістлявий рот задній кінець ліхтаря. Тоді взяв керамічний джбанок обома руками... бо при мені були обидві руки. Зігнув здорову ногу, задником підбора розкидаючи навсібіч кістки й багнюку, підняв джбанок у промінь ліхтаря і кинув його собі на задране коліно. На ньому з’явилася нова тріщина, витекло трохи мутної води, проте він не розбився.