— Бляха, — витиснув дев’ятикласник.

— Що там? — нахилилася Соня. Адріан показав їй вимащену кров’ю трісочку молочного кольору. Дівчина звела брови: — Що це? — Хоча вже знала відповідь.

— Кістка.

— Бляха. Чим він його?

Адріан перелякано хитав головою.

— Це пиздець…

Марк водив туди-сюди мутними очима з таким виглядом, наче не розумів, де він і що відбувається. Голова здавалася важкою, немов гиря, та постійно падала на груди. Щоразу, коли погляд падав на підлогу, хлопець бачив кров: холоші джинсів, кросівки, бетон — усе було заляпане кров’ю. Адріан глянув на дівчину.

— Що робити?

Через те що туалет розташовувався в глухому кінці коридору, далеко від класних кімнат, ніхто з учителів не почув Маркового крику. Адріан і Соня були самі.

— Треба до медпункту, — озвалася дівчина.

Хлопець рішуче замотав головою.

— Ні, ні! Там зараз нема нікого! І що йому там — помажуть лоба йодом?

Соня збагнула, що Фесенко не хоче підставляти Бродового, проте вголос цього не сказала.

— Я знаю, де він живе, — промовила вона.

— Він не дійде. Нам треба таксі…

— Це тут, недалеко, — перебила дівчина. — За управлінням поліції.

Вони водночас зиркнули на Марка.

— Зможеш іти, малий? — недоладно-підбадьорливим тоном запитав Адріан.

— Я не бачу, — прохрипів Марк. Він мав жалюгідний вигляд, із рота за кожним видихом вилітали прозорі цівки слини, вкриті кров’ю руки жахливо тремтіли. — Правим оком не бачу.

Соня стиснула губи так, що вони посіріли, потім заціпилась, ніби збираючись із силами, і впихнула Маркові в долоню хусточку.