— Я хочу її почути. Будь ласка.

Ярмуш невдоволено покректав.

— Ти знаєш, ким був чоловік Соломії, Аннин батько?

Марк заперечно мотнув головою.

— Ні.

— Ну, хоча б щось, — Семен невесело всміхнувся, — я би здивувався, якби ти до такого докопався. Ім’я Соломіїного чоловіка було Яків. Яків Ве´славович Соль. Він умер, коли Анна була приблизно твого віку. Усе, що мені відомо про Веслава, я почув від дружини, хоча вона сама більшість із цього почула від матері, від Соломії тобто. Це я до того, що ти мусиш розуміти: насправді все могло скластися по-інакшому. Часи тоді були такі, що матір не завжди могла розказати правду навіть рідній доньці. Та це несуттєво. Треба, щоб ти загалом уявляв, хто такий Яків Соль, бо з ним багато пов’язано в цій історії. Батько Якова, Веслав, мав польські й фінські корені, але народився в Росії та лише на початку століття переїхав до Києва. Веслав брав участь у Першій світовій, навіть якийсь орден отримав, але після війни вирішив не повертатися до Росії: залишився в Польщі й одружився з полькою. У двадцятих роках народився Яків. У тридцятих полька раптово померла, і Веслав із маленьким Яковом повернулися до Києва. Повернулися невчасно — якраз у розпал сталінської м’ясорубки. Веслава відразу репресували як ворога народу, а десятирічного Якова віддали до дитбудинку. Про Веслава більше ніхто не чув. Малий також натерпівся від совєтів, але зміг вивчитися та зрештою став фізиком-теоретиком, спеціалістом із загальної теорії відносності. Усередині шістдесятих у Києві заснували Інститут теоретичної фізики, і Яків влаштувався туди на роботу. Анна запевняла, що в ті роки Яків був зіркою першої величини, що окремі його статті навіть за кордоном передруковували, хоча я в те не надто вірю. З того, що я знаю, Яків писав переважно про час і простір, а в п’ятдесятих чи на початку шістдесятих теорією відносності практично ніхто не займався. Астрофізики тоді ще не вміли зазирати так далеко в космос, щоб висновки теорії згодилися б хоч на яке-небудь практичне застосування. Проте Якова практика не цікавила, він був чистим теоретиком і працював над власним розв’язком рівнянь Ейнштейна.

Семен Ярмуш затих і глянув на Марка. Чоловік двадцять років пропрацював учителем і усвідомлював, що школяр, майже напевно, не зрозуміє й половини з того, що він говоритиме. Він м’яв пальцями нижню губу, міркуючи, що можна викинути без шкоди для змісту.

— Ну, дивись. Ейнштейн сформував систему рівнянь, які показують, як гравітація впливає на простір і час, і які стали основою загальної теорії відносності — власне, ці рівняння і є загальною теорією відносності. Цю систему можна використовувати і для аналізу одиничного об’єкта, і для опису всього Всесвіту. Із рівнянь Ейнштейна можна чимало дізнатися про Всесвіт, але проблема в тому, що вони мають багато розв’язків. Не безліч, але й не один. Це тому, що розв’язки не завжди описують об’єкти, які реально існують, іноді вони описують об’єкти, існування яких не суперечить законам фізики, проте яких у реальності може й не існувати. Розумієш? — Марк кивнув. — Деколи ці розв’язки бувають дуже екзотичними. Тобто вони описують об’єкти, які, на перший погляд, здаються абсолютно неможливими чи фантастичними. Потім, коли ці об’єкти знаходять у природі, вчені страшенно дивуються. Наприклад, колись таким екзотичним розв’язком була чорна діра: її існування є прямим наслідком рівнянь Ейнштейна, хоча до кінця шістдесятих років чорні діри вважали гіпотетичними об’єктами. А тепер нам відомо, що космос буквально всіяно ними — від зовсім маленьких до велетенських, чия маса перевищує масу нашого Сонця в мільйони разів. Іще одним таким об’єктом — може, ти чув — є кротові нори. Це гіпотетичні короткі тунелі, що тягнуться не в просторі, а крізь простір, з’єднуючи між собою точки, які насправді віддалені мільйонами світлових років. Коротше, — Ярмуш махнув рукою, — Яків морочився з ейнштейнівськими рівняннями для гравітації, намагаючись через них осягнути природу простору та часу.