Семен Ярмуш, помовчавши, повільно промовив:

— Певне місце… Що за місце?

Марк передбачав таке запитання і механічно перемістив палець до накиданої на аркуші відповіді.

— Пробачте, я телефоную з мобільного, і в мене не так багато грошей на рахунку. Ми могли б зустрітися десь у центрі? Будь-коли, як вам зручно. Я знаю, що ви тривалий час не жили з сім’єю, і, мабуть, зараз думаєте, що вам ця зустріч ні до чого, але мені дуже…

Чоловік недослухав його.

— Так. Я можу. Просто зараз.

Ярмушів голос звучав якось дивно. Марк не очікував, що він так легко погодиться.

— Тоді-і-і… можна зустрітися в центрі.

— Я живу на Грушевського. Я зараз вільний і буду в центрі за чверть години. Плюс-мінус. Щонайбільше за двадцять хвилин.

— Давайте за півгодини… — хлопець не пам’ятав, коли востаннє ходив із батьками до кав’ярні чи ресторану, і зараз морщив лоба, гарячково вигадуючи, куди можна було б піти, — е-е-е, в центрі.

— Кав’ярня «Базікало», — виручив Ярмуш, — та, що в «Прем’єрі». Це торговий центр навпроти собору.

Марк покивав. Потім, збагнувши, що співрозмовник його не бачить, озвучив той кивок.

— Знаю.

До кав’ярні від Квітки-Основ’яненка було рукою подати, не більше ніж п’ять хвилин.

— Добре. Тоді за півгодини.

Хлопчак похопився.

— Чекайте!

— Що?

— Я просто хотів дещо сказати. — Він безмовно поворушив губами й додав: — Мені чотирнадцять.

Пауза.